Розділ 9. Абонемент на тиждень

Спортзал звався незамисловато - «FitLife Leipzig», мережева точка на околиці, втиснута між шиномонтажем і оптовим складом будматеріалів, у будівлі з гофрованого металу, пофарбованій у непереконливий, вицвілий на сонці синій колір. Усередині пахло гумою тренажерів і хлоркою із сусіднього душового блоку, а стінами тяглися дзеркала, що відображали ряди штанг і нечисленних у цю денну пору відвідувачів.

- Точно сюди? - перепитала Залла, розглядаючи заляпану вивіску з сумнівом людини, яка чекала від місця зустрічі з долею чогось вражаючого.

- Саме сюди, - підтвердив Борут, звіряючись із картою в телефоні. - Групові вечірні тренування щовівторка й щочетверга, початок о сьомій. У нас є час роздивитися до початку.

Ідею з тижневим пробним абонементом запропонувала Аріана - найочевидніший спосіб опинитися всередині легально, не привертаючи підозр: адміністратор на рецепції, хлопець років двадцяти в розтягнутій футболці мережі, видав дві картки й брошуру з розкладом без жодного зайвого запитання, зрадівши будь-яким новим клієнтам більше, ніж насторожився з їхнього приводу.

- Значить, план такий, - тихо сказала Залла, поки вони перевдягалися в роздягальні. - Ти й Аріана вдаєте, що тренуєтеся, я тиняюся біля стійки з водою і слухаю. Хуго вартує знадвору на випадок, якщо Іван вирішить піти раніше.

- А Амір? - спитала Аріана.

- Амір чекає в машині за рогом, - Борут скривився. - Він рвався піти сам, але ми його відмовили. Поява джина поруч із дівчиною своєї мрії, найімовірніше, знову закінчиться або пожежею емоцій, або ще одним візитом поліції.

Зал почав заповнюватися людьми ближче до сьомої - звичайна вечірня публіка провінційного фітнес-клубу: клерки, що скидали робочий стрес, студенти з плеєрами у вухах, кілька завсідників, що віталися одне з одним зі знайомою фамільярністю. Іван з'явився чверть на восьму - у мішкуватій майці й з тією нарочитою зосередженістю на обличчі, з якою люди вдають, ніби прийшли виключно заради заліза, а не заради компанії, що мала підійти слідом.

Компанія підійшла через десять хвилин - троє чоловіків, серед яких Борут без труднощів упізнав того самого кремезного типа в темній куртці, тепер заміненій на спортивну форму, і з ними - дві жінки. Одна, невисока, темноволоса, трималася впевнено, явно своя людина в цій компанії. Друга - руда, з тим самим високим хвостом, що був видно на фотографії, - йшла трохи позаду, дивлячись більше собі під ноги, ніж навсібіч.

Аріана, що вдавала, ніби розбирається з налаштуваннями бігової доріжки за пару метрів від входу, штовхнула Заллу ліктем.

- Он вона.

Залла, що вмостилася біля кулера з водою з ідеальним оглядом на всю зону, кивнула ледь помітно, продовжуючи вдавати нарочитий інтерес до вмісту власної пляшки.

Наступні сорок хвилин минули в напруженому, але зовні цілком буденному спостереженні. Чоловіча частина компанії займалася силовими вправами в дальньому кутку зали, темноволоса жінка приєдналася до групового заняття з розтяжки, а руда дівчина трималася осібно - то сиділа на лаві, гортаючи телефон, то виконувала легкі вправи на тренажерах біля вікна, явно без жодного ентузіазму, радше з необхідності кудись подіти час, ніж із любові до спорту.

- Вона не з ними, - тихо сказала Залла, підійшовши до Аріани під приводом зміни тренажера. - У сенсі, фізично - так, але за всім іншим - ні. Жодного разу не заговорила ні з ким із групи за весь цей час. Навіть із тією темноволосою, хоча вони начебто прийшли разом.

- Значить, Амір мав рацію, - так само тихо відповіла Аріана. - Її дійсно тягнуть за собою, а не вона сама обирає цю компанію.

Справжня удача прийшла не від спостереження, а від випадковості - тієї самої випадковості, яка зазвичай і розв'язує такі справи краще за будь-який продуманий план. Темноволоса жінка, закінчивши розтяжку, підійшла до рудої і, діставаючи рушник із сумки, кинула коротку фразу - румунською, але з одним впізнаваним, двічі повтореним ім'ям:

- Андреа, хай, плекем.

Руда - Андреа - кивнула, підводячись зі лави з видимим полегшенням людини, для якої тренування було радше повинністю, ніж задоволенням.

- Є ім'я, - видихнула Залла, відвертаючись до дзеркала, ніби поправляючи зачіску, а насправді просто ховаючи задоволену усмішку.

Коли компанія почала збиратися на вихід, Аріана, не гаючи часу, швидко сфотографувала спортивну сумку Андреа, залишену на хвилину без нагляду біля лави, - на боці красувалася нашивка з логотипом невеликого мовного центру в Лейпцигу й напівстертим написом дрібним шрифтом.

- «Шпрахцентрум Ост», - прочитала вона вголос пізніше, вже в машині поруч з Аміром, збільшуючи фотографію на екрані телефона. - Мовні курси. Можливо, вона там навчається - багато приїжджих ходять на німецьку саме в такі центри, вони дешевші за університетські.

- Або працює прибиральницею, - практично зауважив Хуго, хоча тут-таки затнувся під докірливим поглядом Залли.

- Так чи інакше, це ниточка, - сказав Борут, уже відкриваючи в телефоні сайт центру. - Невеликі мовні школи зазвичай ведуть сторінки в соцмережах, публікують фото з занять, іноді навіть з іменами студентів під постами про випуск курсу.

Він не помилився: у центру знайшлася скромна, але справно оновлювана сторінка, і після недовгого гортання архіву знімків серед фотографій з нещодавнього розмовного клубу - група студентів за одним довгим столом, чашки кави, дошка з німецькими фразами на задньому плані - майнула знайома руда пляма волосся, а під фотографією в коментарях хтось із студентів написав коротке привітання, відмітивши кількох учасників за іменами, зокрема: «Andreea, super gemacht heute!»

- Андреа з двома «е», румунське написання, - тихо сказав Амір, який до цього мовчав усю розмову, дивлячись на екран телефона з тією напруженою увагою, з якою дивляться на щось водночас довгоочікуване й лякаюче. - Значить, вона дійсно вчить німецьку тут, у Лейпцигу, не просто проїздом із бригадою.