Розділ 6. Сокирка

Субота видалася ясною --- рідкість для тутешньої весни, майже літньою за відчуттям, з високим небом без жодної хмаринки і повітрям настільки прозорим, що дальній край лісу за кар'єром здавався вирізаним із паперу, до останньої гілочки. Хуго прокинувся раніше за всіх, як це бувало перед поїздками на галявину, і до сніданку вже виклав на стіл не тільки сагайдак зі стрілами, а й видовжений згорток із щільної тканини, який розгорнув із погано прихованою гордістю.

--- Що це? --- спитала Залла, розглядаючи три однакові, акуратно заточені сокирки з короткими дерев'яними топорищами.

--- Метальні, --- сказав Хуго тоном людини, що представляє нарешті гідне доповнення до свого лука. --- Замовив ще місяць тому, тільки вчора забрав. Справжня загартована сталь, баланс ідеальний.

--- Тобі мало було лука й зневаги до арбалета Аріани, --- посміхнувся Борут, розливаючи каву по термокухлях.

--- Різнобічний розвиток, --- з гідністю відповів Хуго. --- Вікінги володіли не тільки луком.

Галявина зустріла їх так само, як зустрічала вже не раз за останні місяці: довга, пласка, затиснута між молодим ялинником з одного боку й урвищем до торф'яної річки з другого, з тими самими трьома потертими мішенями на дальньому краю. Ранкове світло лягало на траву довгими косими смугами, ще не висохлу від роси, а в повітрі пахло глицею й чимось солодкуватим --- чи то ранніми квітами, чи то прілим торішнім листям біля коренів сосен. Усе було спокійне й буденне, тією буденністю, яка заднім числом завжди здається знущанням --- бо ніщо того ранку не віщувало того, що станеться за півгодини.

Компанія розташувалася на звичному місці біля столу зі старих дверей, покладених на два пні, --- розклали термоси, бутерброди, сагайдаки і, окремо, згорток із новими сокирками, що викликав у Хуго набагато більше уваги, ніж ранкова кава.

--- Дай подивитися, --- Аріана взяла одну сокирку в руки, важачи її на долоні з цікавістю людини, якій однаково цікаво все нове і все потенційно небезпечне --- а найкраще те, що поєднує обидві якості водночас. Лезо впіймало сонце й на секунду спалахнуло гострою, холодною іскрою, ковзнувши по її обличчю світлим відблиском.

--- Обережно, вона гостра, --- сказав Хуго, не відриваючись від термоса.

--- Я бачу, що вона гостра, --- Аріана повертіла сокирку, прикидаючи хват, який бачила в парі фільмів про вікінгів, які дивилася разом із Хуго виключно з ввічливості. --- А кидати їх складно?

--- Складніше, ніж здається. Потрібен правильний оберт у польоті, інакше вона піде плазом і відскочить.

--- А якщо ось так? --- сказала Аріана --- радше жартома, ніж усерйоз, із тією легкістю людини, для якої секунду тому ще не існувало наслідків, --- і, не чекаючи на відповідь, коротким змахом кинула сокирку в бік найближчої мішені, за метрів п'ятнадцять від столу.

Кидок вийшов кривим із самого початку --- рука здригнулася на частку градуса, сокирка пішла не тим обертом, який потрібен був для точного влучання, зачепила край дерев'яної триноги мішені плазом, замість того щоб встромитися вістрям, і з сухим, коротким дзвоном рикошетом пішла вбік --- туди, де біля краю столу, повернувшись спиною, стояла Залла, розливаючи каву по кухлях і нічого не підозрюючи.

Цей звук --- метал об дерево, а не метал об плоть --- був останнім безпечним звуком того ранку.

Усе подальше зайняло менше секунди, але для тих, хто це бачив, розтяглося так, ніби час навмисне сповільнився, щоб дати кожному відчути весь жах того, що відбувається, у найдрібніших, непотрібних деталях: те, як здригнувся кухоль у руці в Залли, те, як прочинився рот у Борута --- беззвучно, ще до крику, --- те, як обличчя Аріани за частку секунди пройшло шлях від азарту до абсолютного, тваринного жаху, ще не розуміючи до кінця, чим саме цей жах викликаний.

Хуго, що сидів трохи ближче до подруги, зреагував раніше, ніж встиг усвідомити, що робить, --- тіло спрацювало швидше за розум, так спрацьовує в людини рефлекс, вбитий не тренуванням, а самою природою. Він рвонувся вперед, розвертаючись усім тілом, щоб закрити Заллу собою, і сокирка, що летіла низькою, злою дугою, увійшла не в його спину і не в бік, а трохи нижче --- в ділянку коліна, з глухим, млосним звуком металу, що входить у живу тканину --- звуком, який потім ще довго спливатиме у всіх трьох свідків у найневідповідніший момент, ніби застрягши десь на дні слухового нерва.

Хуго скрикнув --- коротко, крізь стиснуті зуби, ніби сам здивувався звуку, що вирвався з його власного горла, --- і осів на траву, схопившись за ногу вище рани обома руками, з тією конвульсивною, безглуздою силою, з якою хапаються за те, що вже не можна втримати. Кров пішла одразу й багато --- темна, майже чорна в ранковому світлі, просочуючи холошу швидше, ніж хтось встиг зреагувати, розтікаючись по притоптаній траві під ним нерівною, розростаючою плямою, надто яскравою для такого спокійного, такого сонячного ранку.

--- Хуго! --- Залла кинулася до брата, впускаючи термос; кава ринула по траві темною калюжею, майже невідмінною в перші секунди від крові, і ця схожість чомусь налякала її ледь не сильніше за саму рану.

--- От чорт, --- видихнув Борут, уже стягуючи із себе вітрівку, щоб притиснути до рани хоч щось, хоч що завгодно --- руки в нього тремтіли, а голос зірвався посеред фрази. --- Аріано, аптечка, у машині, у бардачку, швидко!

Аріана стояла, побіліла, з тремтячими, вмить чужими руками, і не могла зрушити з місця --- той самий ступор, що накриває людину, яка вперше в житті побачила наслідки власної необережності в усій їхній лякаючій, незворотній реальності, де жодне «вибач» нічого не скасовує. У голові калатала одна думка, глуха й марна: це я, це зробила я, --- а потім ступор луснув так само раптово, як і накрив її, і вона зірвалася до машини бігом, не відчуваючи ні ніг, ні землі під ними.

Наступні хвилини злилися в один щільний, жахаючий клубок дій: Борут, що втискав скручену вітрівку в коліно Хуго з такою силою, ніби міг одним натиском зупинити саму кров; Залла, що тримала брата за плечі й повторювала його ім'я тим особливим, зривистим голосом, яким говорять до людини, боячись, що вона от-от перестане відповідати; Аріана, яка повернулася з аптечкою, тремтячими руками розмотуючи бинт і накладаючи джгут трохи вище рани, як колись учили на курсах першої допомоги, що тоді здавалися абстрактною формальністю для галочки, а не життєво важливою навичкою, від якої зараз, можливо, залежало надто багато.