Розділ 5. Чужі номери

Іван працював сам --- так було і дешевше, і спокійніше, і в цьому полягала вся його філософія останніх кількох років: ділитися прибутком із партнерами мало сенс лише тоді, коли партнери приносили щось таке, чого не міг зробити він сам, а в його випадку це траплялося вкрай рідко. Він знімав студію на околиці Лейпцига, заставлену трьома моніторами й охололими кухликами кави, і заробляв рівно стільки, скільки потрібно було на оренду, їжу на винос і підписку на пару спеціалізованих форумів, де іноді спливали замовлення цікавіші за звичайний злам корпоративної пошти.

З компанією з Грімми він стикався двічі. Першого разу --- заочно, коли дізнався, що замовлення на аудит вразливостей невеликої фірми, за яке він уже майже домовився, увели буквально з-під носа саме ті хлопці, про яких на форумах ходили туманні, але шанобливі чутки: команда, що розкрила нелегальне скидання відходів іспанської екологічної мафії два роки тому і примудрилася не сісти за це ні на день. Другого разу --- особисто, на тій самій зустрічі в інтернет-кафе, про яку Іван волів не згадувати: тоді якийсь тип, що відрекомендувався другом компанії, за півгодини переконав його написати розлоге зізнання клієнтці-журналістці й стерти всі підроблені файли, і досі Іван не міг зрозуміти, що саме на нього тоді найшло --- лише туманне, неприємне відчуття, ніби хтось заліз йому в голову й переставив меблі без дозволу.

Відтоді заздрість варилася в ньому повільно, але наполегливо, наче забута на плиті каструля, і особливо посилилася, коли до нього дійшли чутки про нове замовлення, яке знову дісталося не йому, а команді з Грімми. Гроші в Івана закінчувалися швидше, ніж з'являлися нові замовлення, а гордість вимагала реваншу набагато сильніше, ніж дозволяв банківський рахунок.

Думка продати інформацію прийшла до нього не одразу і не як готовий план, а як повільно розростаюча спокуса, що спливала в голові щоразу, коли він натикався в архівах на стару справу про звалище в Гросботені. Він знав, хто стояв за тією іспанською мережею нелегального скидання --- не напряму, але достатньо, щоб розуміти: у людей, що втратили два роки тому цілий канал прибутку через компанію хакерів-аматорів, напевно збереглася довга, терпляча пам'ять і бажання поквитатися.

Він знайшов потрібних людей не одразу --- через три шари посередників на закритих форумах, де угоди обговорювалися обтічними фразами, нічого не значущими для випадкового читача й гранично зрозумілими для тих, кому вони призначалися. Спершу він запропонував інформацію знеособлено: місто, приблизний склад команди, характер їхньої минулої роботи. Йому відповіли швидко --- інтерес був непідробним, а торг коротким, ніби ціну давно приготували заздалегідь, чекаючи саме на таку пропозицію. Через два дні листування, за суму, що покрила б його оренду на півроку наперед, Іван відправив усе, що в нього було: адресу будинку на Клостергассе, імена, фотографії з відкритих профілів у соцмережах, розклад --- хто коли зазвичай виїжджає, хто лишається.

Він сказав собі, що це просто інформація, що далі не його справа, що він не несе відповідальності за те, як нею розпорядяться. Він казав це собі кілька разів за вечір, поки чекав на переказ на анонімний рахунок, і продовжував казати ще довго після того, як гроші прийшли --- щоразу все менш переконливо.

Будинок на Клостергассе будували швидко й сумлінно водночас --- товсті стіни, вузькі сходові прольоти, пофарбовані в казенно-зелений колір, і під'їзди, що пахли вологою підвалу навіть у суху погоду. Квартира Хуго й Залли була на третьому поверсі, Аміра --- на другому, і між ними всього один сходовий марш, який Аріана того дня подолала швидше, ніж будь-коли в житті.

День починався як звичайний четвер. Хуго й Борут із самого ранку поїхали до Лейпцига --- забирати обладнання для нового замовлення, того самого, що знайшла Аріана після історії з лотереєю: невелика, але чесна контора, якій потрібна була людина, що розуміється на мережах більше, ніж на власній кавоварці. Залла прив'язалася до них --- їй давно треба було в аптеку по ліки, яких у Гріммі не продавали, а заодно пройтися по крамницях, раз уже виграш усе ще грів кишеню. Аріана лишилася сама --- добивати звіт по дрібному замовленню, обіцяний до вечора, --- і вийшла на балкон провітрити голову після ночі, проведеної за монітором. Саме тоді вона помітила машини.

Дві припарковані біля сусіднього будинку, третя --- трохи далі, біля повороту на Байєрсдорфер штрассе, там, де зазвичай ніхто не залишав машин через незручний заїзд. Номери впадали в очі одразу: іспанські, з характерною синьою смугою скраю, а поруч --- румунські, жовті. У кварталі, де дев'яносто відсотків машин були місцевими або в крайньому разі польськими, три іноземні автомобілі водночас виглядали так само доречно, як тропічний папуга на зимовій гілці.

У машинах сиділи люди --- не курили, не розмовляли по телефону, просто сиділи, дивлячись у бік будинку з тією нерухомою, відпрацьованою терплячістю, якої ніколи не буває у випадкових перехожих. Один, кремезний, у темній куртці, вийшов розім'ятися і, задерши голову, на секунду затримав погляд на вікнах третього поверху --- рівно на тих, що належали квартирі Хуго.

Аріана відступила від перил швидше, ніж встигла усвідомити, що робить, і метнулася всередину.

Двері до квартири Хуго були на місці, замок цілий, але біля самого одвірка, там, де дерево стикалося з металевою рамою, вона помітила свіжу подряпину --- тонку, акуратну, залишену явно відмичкою в руках людини, яка знає свою справу, а не випадкового грабіжника. Усередині начебто все стояло як завжди, але плед на дивані лежав трохи інакше, ніж лишала його Залла зранку, а шухляда робочого столу Хуго, зазвичай замкнена, була причинена нещільно.

Аріана зателефонувала Заллі --- гудки, потім голосова пошта: вочевидь, вони вже стояли в черзі десь у торговому центрі, а звук був вимкнений. Вона не стала лишати повідомлення, натомість швидко замкнула квартиру й, замість того щоб спускатися на вулицю --- туди, де стояли машини з чужими номерами, --- постукала в двері поверхом нижче.