Розділ 4. Хёфе

Потяг до Лейпцига відходив із сьомої колії о дев'ятій чотирнадцять --- рідкісний німецький состав, якому вдавалося виглядати водночас старим і вилощеним до блиску, ніби його полірували перед кожним рейсом окремою ганчіркою. Залла зайняла місце біля вікна майже інстинктивно, ще до того, як потяг рушив, а Аріана сіла навпроти, втупившись у телефон, де на екрані світилося розкладом із адресою кадрового агентства й часом співбесіди, обведеним червоним.

За вікном тягнулися передмістя Грімми --- спочатку цегляні паркани дачних ділянок із флюгерами й теплицями, потім рідкі переліски, потім пласкі поля, розкреслені ще по-весняному блідою зеленню, над якими низько висіло сіре, ніби випрасуване небо. Потяг мірно постукував на стиках, а в динаміку час від часу оголошували наступну зупинку голосом, у якому не було жодної краплі емоцій.

--- Ти впевнена, що ми робимо правильно? --- спитала Аріана, не відриваючи погляду від телефона.

--- Впевнена, що ми робимо єдине, що можемо, --- відповіла Залла, дивлячись у вікно. --- Хуго третій місяць перекладає гроші з однієї картки на іншу, як жонглер, у якого закінчуються м'ячики. Ще трохи --- і він почне продавати луки.

--- Він скоріше продасть нирку.

--- Оце саме тому ми й їдемо до Лейпцига, а не сидимо й чекаємо, поки він сам додумається попросити нас про допомогу.

Потяг якраз під'їжджав до платформи --- станція Лейпциг Хауптбангоф зустріла їх тим особливим гулом, який буває тільки на великих вокзалах: сумішшю оголошень кількома мовами, стукотом коліщаток валіз по кахляній підлозі й запахом свіжої випічки з пекарні біля виходу, що перебивав навіть запах машинного мастила з колій. Вокзал був величезний, з високою склепінчастою стелею зі скла й металу, крізь яку сіре ранкове світло падало широкими смугами на два яруси крамниць, що тяглися вздовж перонів --- тут можна було купити все, від пари шкарпеток до цілого гардеробу, не виходячи на вулицю.

Вони не встигли пройти й півсотні метрів торговими рядами, як знайомий голос гукнув їх ззаду:

--- От так сюрприз!

Лейла стояла біля однієї з колон, у легкому плащі кольору старої охри, з тим самим кошиком, що тепер, здається, супроводжував її всюди, незалежно від того, була в ньому їжа чи ні. Вона мала вигляд людини, яка опинилася на вокзалі випадково, але щось у її усмішці --- надто швидкій, надто точно розрахованій на їхню появу --- змушувало засумніватися в чистій випадковості.

--- Лейло! --- Залла перша кинулася обійматися. --- Ти як тут опинилася?

--- У справах, --- ухильно відповіла Лейла, відсторонюючись і оглядаючи їх обох тим уважним, трохи насторожженим примруженням, яким дивляться на людей, що зібралися сказати щось неприємне. --- А ви куди, в повному параді о такій порі?

Аріана й Залла перезирнулися --- коротко, але достатньо, щоб Лейла це помітила.

--- У нас співбесіда, --- сказала нарешті Залла. --- У кадровому агентстві, тут недалеко. Ми вирішили... ну, влаштуватися на роботу. З грошима у хлопців зовсім сутужно через затримки з ґрантом, і ми подумали, що зайвий дохід не завадить, поки фонд не розбереться зі своєю бюрократією.

Обличчя Лейли змінилося швидко --- спершу подив, потім щось, дуже схоже на справжнє засмучення, яке вона спробувала сховати за ввічливою напівусмішкою, але не зовсім успішно.

--- Ви впевнені, що це необхідно? --- спитала вона тихо. --- Є й інші способи розв'язати питання з грошима.

--- Які, наприклад? --- Аріана підняла брову. --- Пограбувати банк?

--- Щось на кшталт цього, --- сказала Лейла з несподіваною серйозністю, але тут же, ніби схаменувшись, похитала головою і засміялася, розряджаючи власні слова. --- Жартую, звісно. Просто мені шкода дивитися, як ви біжите продавати свій час заради грошей, коли є більш... витончені шляхи.

--- У нас є година до співбесіди, --- сказала Залла, глянувши на годинник. --- Агентство за п'ять хвилин звідси.

Лейла на мить замислилася, ніби зважуючи щось усередині себе, а потім її обличчя несподівано просвітліло --- тим раптовим, майже дитячим піднесенням, яке так контрастувало з її звичайною статечною манерою.

--- Тоді ходімо зі мною, --- сказала вона, беручи обох під руки з рішучістю людини, яка не лишає співрозмовниці простору для відмови. --- У мене гарне передчуття, а година --- це якраз стільки, скільки треба.

--- Передчуття щодо чого? --- спитала Аріана, дозволяючи себе повести до виходу з вокзалу.

--- Побачите.

Торговий центр Хёфе am Brühl відкривався за площею за пару хвилин ходьби від вокзалу --- скляний, багатоярусний, з фасадом, що вигинався плавною хвилею вздовж вулиці, ніби архітектор навмисне намагався, щоб будівля не мала жодного прямого кута там, де без нього можна було обійтися. Усередині їх зустрів високий атріум, пронизаний ранковим світлом, що лилося крізь скляний дах на п'ять поверхів угору, ескалатори, що ковзали вздовж дзеркальних колон, і той особливий гул універмагу в буденний день --- негучна музика, уривки чужих розмов, шелест пакетів.

Лейла провела їх повз вітрини з взуттям, повз кав'ярню, що поширювала запах свіжомеленого зерна на весь перший поверх, і зупинилася біля невеликого кіоску преси біля одного з виходів до паркінгу, де продавали газети, сигарети, дрібне канцтовари й, серед іншого, різнокольорові смужки лотерейних білетів, розкладені віялом за склом прилавка.

--- Ось, --- сказала Лейла, кивнувши на білети з виглядом людини, що показує щось набагато значніше, ніж клаптики паперу за два євро. --- Rubbellose. Візьміть по одному.

--- Лейло, --- Залла подивилася на неї з тією сумішшю ніжності й докору, з якою дивляться на людину, що пропонує витратити останні гроші на явну дурницю. --- У нас у буквальному сенсі копійки. Ми туди, --- вона кивнула у бік вулиці, звідки долинав шум машин, --- йдемо саме тому, що грошей немає. Витрачати їх на лотерею --- останнє, що нам зараз потрібно.

--- Я заплачу, якщо річ у цьому, --- Лейла вже діставала з кошика маленький гаманець.