Червона лінія

Глухий, хльосткий звук удару розірвав тишу розгромленої кімнати. Долоня Лєри з усього розмаху врізалася в його нахабне, впевнене обличчя. Удар був настільки сильним, що голова Івана сіпнулася вбік, а на його різкій вилиці миттєво почав проступати багровий слід від її пальців.

Марков застиг. Його залізна хватка на її талії послабилася. Він повільно повернув голову назад, і в його очах, які щоночі бачили лише мільярди й капітуляцію конкурентів, на секунду промайнув дикий, первісний шок. Ніхто й ніколи в цьому житті не смів підняти на нього руку.

Лєра важко дихала, її груди судомно здіймалися під шовком смокінга. Вона не відступила ні на сантиметр. Навпаки, вона випрямила спину, дивлячись на цього всемогутнього магната з такою крижаною зневагою, від якої тріснула б будь-яка вовча броня.

— Ти зовсім здурів, Марков?! — процідила вона крізь зуби, і її голос забринів від концентрованої люті. — Ти вирішив, що якщо ти викупив пів Європи, то можеш вриватися в мій дім, керувати моїм телефоном і диктувати мені, з ким пити каву?! Твій код тут більше не працює!

Вона різко відштовхнула його від себе, звільняючись із його приватного вакууму. Іван зробив крок назад, торкаючись пальцями палаючої щоки, але продовжував мовчки, важко дивитися на неї, наче хижак, який пропустив точний удар жертви.

— Мені начхати на твої ревнощі й твої сторіз, — Лєра підійшла до дивана, одним рухом підхопила свій телефон і закинула маленьку сумочку на плече. — Правила гри змінилися. Якщо ти зараз же, прямо в цю секунду, не заберешся з моєї квартири... то звідси піду я.

Вона впритул підійшла до нього, зупиняючись за крок від його застиглого силуету.

— Я їду до дітей, Іване, — її голос раптом став абсолютно спокійним, нуарним і смертельним для його егоїзму. — Вони у бабусі. За містом. У безпечній гавані, де діють закони нормального світу, а не твого інстаграмного пекла. І повір мені... там ти мені нічого не зробиш. Ти не посмієш влаштовувати свій фірмовий хаос при моїй мамі й дітях. Твого нахабства не вистачить, щоб руйнувати їхній спокій заради свого чергового ефіру.

Вона впевнено обійшла його, гучно стукаючи підборами по ламінату серед уламків розбитого скла. На порозі квартири вона розвернулася, тримаючи руку на ручці відчинених дверей.

— Вибір за тобою, батя, — знущально кинула вона його ж сленгом, дивлячись на його зім'ятий чорний костюм і залишені на підлозі окуляри. — Або ти зараз виходиш у свої двері й повертаєшся до своєї Софії в Будапешт, або я сідаю в перше-ліпше таксі й ти не побачиш мене більше ні в мережі, ні в реальному житті. Твій таймер пішов.

Іван стояв посеред розгромленої вітальні, і червоний слід від її ляпасу палав на його обличчі як клеймо його повної поразки. Його телефон заблокував Артура, його Мерседес чекав під під'їздом, але його головна константа стояла на порозі й тримала руку на спусковому гачку їхніх стосунків.