Перетин кордонів

Іван не рушив з місця. Повна капітуляція, якої так прагнула Лєра, раптом обернулася новим, ще небезпечнішим витком його сказу. Нахабна, вовча посмішка повільно, сантиметр за сантиметром, повернулася на його втомлене обличчя. Маска зламаного хлопчика злетіла, поступаючись місцем тому самому Маркову, який звик брати міста штурмом і плювати на будь-які закриті двері.

Він повільно засунув руки в кишені зім'ятого чорного костюма і зробив перший крок уперед, ігноруючи відчинені навстіж двері.

— А якщо не піду, Лєрочко? — його голос раптом втратив колишній крик, ставши тихим, хрипким і настільки нахабним, що в ньому чітко почувся рев дизельного Мерседеса. — Що ти зробиш, га? Викличеш поліцію? Чи, може, набереш свого нового хлопчика на Porsche? Нехай приїде, розбереться з батею, якщо не боїться пожеж.

Він зробив ще один крок, змушуючи її відступити на уламок розбитої лампи. Відстань між ними стрімко скорочувалася, випалюючи залишки кисню в розгромленій вітальні.

— Кажеш, я одружений? Кажеш, я сам назвав тебе колишньою на весь Інстаграм? — Іван наближався впритул, затінюючи її своїм широким силуетом. — Так, назвав. Бо хотів подивитися, як ти будеш біситися. Бо хотів витягнути тебе з твоєї затишної нори з борщами. І я свого досяг, мала. Ти в ефірі. Ти в шовку. Ти дряпаєш мені нерви своїми підколами про запонки. Ти граєш у мою гру.

Він зупинився впритул. Лєра відчувала, як гаряча, прокурена напруга, що виходила від його тіла, паралізує її власну броню. Його очі за темним склом окулярів — які він так і не зняв — дивилися на неї з такою голодною, дикою пристрастю, що у неї перехопило подих. Запах його парфуму, змішаний із дорожнім пилом і алкогольним шлейфом Будапешта, знову заповнив її легені.

— Я не піду, — прошепотів він прямо їй у губи, порушуючи всі можливі кордони й формати безпеки. — Навіть якщо ти розіб'єш мені голову залишками цієї вази. Мені похй на Софію, похй на контракти й на те, що правильно, а що ні. Ти можеш скільки завгодно віддавати моє срібло іншим лохам, але твій код прописаний під мою систему. І ми обидва це знаємо.

Він повільно дістав руки з кишень і заніс їх над її талією, ще не торкаючись, але вже тримаючи її у своєму приватному вакуумі, з якого не було виходу.

Різкий, зухвалий рингтон айфона розірвав задушливу тишу розгромленої вітальні саме в ту секунду, коли пальці Івана майже торкнулися шовку на її талії. Цей звук подіяв як холодний душ. Телефон, що лежав на підвіконні, яскраво замиготів, підсвічуючи великий напис на екрані.

Артур.

Лєра сіпнулася, намагаючись вирватися з його приватного вакууму і схопити мобільний, але Марков зреагував як хижак на полюванні. Його тваринний інстинкт спрацював швидше. Він різко перехопив її руку, затиснувши зап'ястя залізною хваткою, а іншою рукою по-господарськи згріб телефон із підвіконня.

— Іване, віддай! Не смій! — просичала Лєра, намагаючись вихопити смартфон, але Марков лише нахабно виставив лікоть, відтісняючи її своїм широким тілом до стіни.

Він провів пальцем по екрану, вмикаючи гучний зв'язок. У динаміку одразу пролунав впевнений, оксамитовий і абсолютно спокійний голос київського стрітрейсера, на тлі якого чувся знайомий, низький рев німецького мотора Porsche.

— Привіт, королево, — ліниво заговорив Артур, явно посміхаючись на тому кінці дроту. — Я тут проїжджаю повз твій будинок. Подумав, твій авіарежим уже закінчився? Кава на Набережній сама себе не вип'є. Спускайся, покатаю при денному світлі.

Іван криво посміхнувся, і в його очах спалахнув той самий дикий, тріумфальний вогонь мільярдера, який щойно перехопив чужу трансляцію. Він наблизив телефон до губ, переходячи на свій найжорсткіший, нахабний сленг.

— Слишиш, шумахер кімнатний, — хрипко процідив Марков у мікрофон, смакуючи кожне слово. Його голос звучав настільки владно, що рев Porsche в динаміку, здавалося, на секунду став тихішим. — Напрямок міняй. Розвертай своє корито і чеши звідси, поки батя тобі спойлер не відірвав.

На тому кінці дроту запала коротка, важка тиша. Артур явно не очікував почути в слухавці прокурений бас головного магната країни. Проте стрітрейсер не злякався — його код теж не мав функцій паніки.

— Марков? — в голосі Артура з'явилася холодна, небезпечна іронія. — Ти що, з Будапешта автостопом прилетів? Я думав, ти там з турками контракти рахуєш. Що, талісман повернути захотілося? Так він уже на моєму Porsche, Ваню.

— Запонки свої засунь собі в... бардачок, пацан, — рикнув Іван, і його щелепа судомно стиснулася. — Короче, слухай сюди і запам'ятовуй з першого разу. Лєра зараз дуже сильно зайнята. Вона зайнята мною. У нас тут, знаєш, генеральне прибирання системи, видаляємо старі баги й чужих лохів із трафіку. Вона нікуди не йде, нікуди не їде і твою каву пити не буде. Більше на цей номер не дзвони, бо твій Porsche раптово виявиться на штрафмайданчику без права викупу. Наш раунд закінчено.

Марков з усього розмаху тицьнув пальцем в екран, скидаючи виклик, і миттєво заблокував акаунт Артура в усіх можливих месенджерах. Після цього він демонстративно швирнув телефон Лєри на диван, прямо серед розкиданих речей.

Лєра стояла біля стіни, важко дихаючи. Її щоки палали від люті й приниження. Він знову зробив це. Знову вирішив усе за неї, вломився в її новий інтерфейс і наговорив усього підряд людині, яка повернула їй смак до життя.

— Ти... ти просто хворий, Марков! — вигукнула вона, і в її голосі змішалися сльози та дика злість. — Ти руйнуєш усе, до чого торкаєшся! Навіщо ти це зробив?!

Іван повільно повернувся до неї. Він зняв свої темні окуляри, кинувши їх на підлогу поруч із битим склом, і зробив останній, вирішальний крок впритул. Його очі, розширені від ревнощів та адреналіну, дивилися на неї з такою шаленою впевненістю, що у Лєри підкосилися коліна.

— Бо ти моя, мала, — тихо, майже знущально прошепотів він, втискаючи її своїм тілом у стіну. — І ніякий Porsche цього не змінить. А тепер давай нарешті поговоримо за нашими правилами.