Авіарежим для баті

Іван Марков тиснув на газ так, наче намагався наздогнати сам час. Вишневий Мерседес W123 ревів на межі своїх можливостей, ковтаючи кілометри європейського автобану, але цифри на навігаторі невблаганно спалювали його останні надії. До кордону було ще занадто далеко.

Погляд Івана, дикий і налитий кров'ю від люті, раз по раз падав на екран смартфона, де щойно згасла остання сторіз Лєри. «Сьогодні ми офлайн. Пора спалити трохи гуми на Набережній». Ці слова стрітрейсера Артура випалювали Маркову мозок. Його вовчий талісман, його жінка, його особистий код — усе це щойно сіло в чужий Porsche на даху ЦУМу.

— Сука! — виривалося крізь його щільно стиснуті зуби.

Він судомно схопив телефон, вибиваючи на екрані її номер. Пальці тремтіли від неконтрольованих ревнощів. Трубку до вуха.

«Абонент знаходиться поза зоною досяжності...» — механічний, байдужий голос оператора пролунав у динаміку як знущання.

Іван скинув виклик і набрав знову. Потім через Телеграм, через Вотсап, через усі можливі канали. Результат один — повна темрява. Лєра виконала обіцянку. Вона увімкнула авіарежим. Вона закрила систему для нього, точно так само, як він колись залишав її чекати на лавці запасних, вимикаючи мобілку під час своїх бізнес-івентів.

Марков з усього розмаху вгатив кулаком по торпеді Мерседеса, ламаючи пластик. Він міг купити логістику всієї Східної Європи, міг підім’яти під себе турецькі хаби, але зараз, на швидкості 160 кілометрів на годину, він був абсолютно безпорадним лохом, якого переграли його ж методами.

А в цей самий час нічний Київ здригався від реву опозитного мотора. Чорний матовий Porsche 911 летів Набережним шосе, розрізаючи густий ірпінський туман холодним ксеноновим світлом.

Артур тримав кермо впевнено, з легкою, ледь помітною усмішкою професіонала, який кайфує від швидкості й від жінки на сусідньому сидінні. Лєра відкинула голову на шкіряний підголівник, дивлячись, як мільйони неонових вогнів столиці зливалися в одну суцільну, яскраву смугу.

У цьому авто не було важкого мускусного запаху Маркова чи фронтового пилу Макса. Тут пахло чистим адреналіном, дорогою нафтою і новою свободою. Вони каталися майже до самого світанку. Артур показував їй місто з тих ракурсів, про які вона, сидячи дев'ять років у своїй затишній сімейній клітці, навіть не здогадувалася. Вони ганяли закритими боксами підземних паркінгів, пили каву з паперових стаканчиків на оглядовому майданчику біля розваленого мосту й розмовляли про речі, в яких не було жодного цифрового пафосу чи бізнес-планів.

Лєра вперше за довгі роки відчула, що її серце б'ється просто так. Не за графіком Макса о шостій вечора. Не через хворобливі сторіз Івана з Будапешта. А просто тому, що вона жива.

Коли небо над лівим берегом Дніпра почало фарбуватися в ніжні, холодно-рожеві нуарні тони, Porsche плавно закотився у двір її будинку. Мотор затих з приглушеним металевим клацанням.

О п'ятій ранку Київ здавався абсолютно вимерлим і чистим. Артур обійшов машину, відчинив перед нею двері й протягнув руку, допомагаючи вийти. На його шиї під курткою вже красувалися срібні вовчі запонки — новий трофей київського стрітрейсера.

— Ну що, королево, — тихо сказав Артур, дивлячись на її втомлене, але вперше спокійне обличчя. — Твій Porsche виявився достатньо швидким?

— Більш ніж, — Лєра ледь помітно посміхнулася, відчуваючи, як її ноги ледь тримають від утоми. — Дякую за ніч, Артуре. Це було... очищення системи.

Він ніжно торкнувся губами її щоки, залишаючи ледь відчутний теплий слід, і розвернувся до своєї машини.

Лєра піднялася в порожню квартиру. Тут усе ще був важкий попіл її минулого життя: розкидані речі, розірвана шовкова піжама на підлозі та абсолютна самотність. Але їй було вже байдуже. Ця ніч була занадто важкою, занадто дикою та виснажливою. Вона витримала розлучення з Максом, зраду Івана в Будапешті та шалений забіг на Porsche.

Вона скинула підбори прямо в коридорі, навіть не увімкнувши телефон, який так і лежав на авіарежимі на дні сумочки. Повільно дійшла до ліжка і просто впала на подушки, миттєво провалюючись у глибокий, важкий сон без сновидінь.

A десь на під'їзді до українського кордону вишневий Мерседес Маркова знову вискочив на суцільну смугу, пробиваючи своїм ревом досвітню тишу Європи. Вовк повертався додому, але його лігво вже було зайняте іншим хижаком.