Турецький гамбіт

Вишневий Мерседес W123 ревів на межі своїх можливостей, летячи автобаном у зворотний бік. Стрілка спідометра тремтіла, Іван нещадно витискав із німецького дизеля все до останньої краплі. Його пальці до білих суглобів стискали кермо. У голові пульсував лише один маршрут — Київ, порожня квартира й Лєра, яка нарешті анулювала свій фальшивий сімейний код.

Він збирався зламати всі кордони, спалити цей бензин і за чотирнадцять годин забрати своє.

Але в цієї гри завжди були інші гравці.

Коли машина підлітала до чергової розв'язки, телефон на пасажирському сидінні вибухнув важким, вимогливим дзвінком. На екрані висвітилося ім'я, від якого в бізнес-колах у багатьох хололи нутрощі.

Сивий.

Іван глухо вилаявся, клацнув кнопку на кермі й перевів дзвінок на гучний зв'язок салону.

— Сивий, коротко, — кинув він крізь зуби, не скидаючи швидкості. — Я на трасі, мені зараз не до графіків.

— Розвертай тачку, Марков, — пролунав у динаміках спокійний, глухий і занадто вагомий голос старшого партнера. — Твій Київ почекає. Тут у Будапешті на зв'язок вийшли серйозні люди. Твої старі знайомі з Туреччини. Ті самі, що тримають логістичні хаби на Середземному. Вони прилетіли спеціально під тебе. Є пропозиція, від якої твій бізнес або виросте втричі, або, якщо ти не з'явишся, нас обох просто помножать на нуль. Зустріч за дві години в готелі «Кемпінскі».

Іван судомно стиснув зуби. Всередині нього вмить зійшлися в смертельному поєдинку два абсолютно різних Маркових: той шалений, закоханий хлопець із села, який готовий був кинути мільйони заради однієї жінки, і цинічний хижак, який багато років будував свою імперію на крові й розрахунках.

— Сивий, я не можу, — процідив Іван, хоча стрілка спідометра вже почала повільно сповзати вниз. — У мене там Лєра... Там усе розвалилося. Я пообіцяв, що буду.

У слухавці пролунав короткий, сухий смішок Сивого.

— Лєра? Марков, ти серйозно? Дівчинка дев'ять років сиділа у своєму затишному гніздечку, поки ти пахав і чекав її, збиваючи кулаки в кров об стіни. Якщо вона справді любить — вона почекає ще день або два. Ти її чекав майже десятиліття. А турецький контракт чекати не буде. Твоя доля зараз вирішується на автобані, Ваню. Не будь пацаном. Будь чоловіком, який тримає мільярди. Чекаю в лобі через дві години.

Зв'язок перервався з коротким цифровим клацанням.

В салоні Мерседеса знову запала важка тиша, яку порушував лише монотонний гуркіт мотора. Іван дивився на дорожній покажчик. Прямо — кордон і Київ. Праворуч — з'їзд на Будапешт.

Він заплющив окуляри, згадуючи її плач у слухавці. А потім у його очах знову спалахнув той самий холодний, нахабний азарт мільярдера, який не звик програвати жодної битви. «Вона почекає, — промайнуло в його голові з диким присмаком егоїзму. — Я вигризу цей контракт, приїду з усім світом у кишені й заберу її. Я ж чекав. Тепер її черга».

Іван різко крутонув кермо вишневого Мерседеса вправо, йдучи на з'їзд до Будапешта. Картковий будиночок зачекає свого фіналу.