Дорожня петля

Нічний Київ тонув у важкому, маслянистому тумані, коли на екрані телефона Лєри знову спалахнуло сповіщення про прямий ефір. За вікном квартири вже сірів розбитий на друзки світанок, а в душі оселився сухий, нуарний холод. Вона сиділа на підлозі у ванній, так і не увімкнувши воду, щоб змити з тіла запах його тютюну.

Вона тапнула по екрану. Це був не звичний кольоровий хайп Маркова. Відео йшло в глибокому, контрастному чорно-білому фільтрі. Камера була зафіксована десь на лобовому склі, вихоплюючи профіль Івана та нескінченну стрічку траси, що летіла під колеса Ягуара.

Він був у чорних сонцезахисних окулярах, попри світанкову темряву. На пасажирському сидінні, де ще годину тому тріщала по швах її шовкова піжама, тепер лежала лише стара шкіряна куртка й напівпорожня пляшка бурбону.

— Ну що, мисливці за чужими гріхами, здарова, — його голос у динаміку звучав тихіше, ніж зазвичай. Глухий, прокурений, позбавлений колишньої награної веселості. — Стрім без анонсів, бо мені плювати, скільки вас тут зараз онлайн. Кому треба — той почує.

Він затягнувся цигаркою, і попіл полетів у прочинене вікно. Камера зафіксувала, як стрілка спідометра дев'яносто першого року впевнено перевалила за сотню.

— Короче, курс тримаю на захід. Кордон, Польща, а далі — куди ця стара колимага доїде. Європа. Без дедлайнів, без бізнес-планів і без ваших клятих розкладів. Багато хто зараз почне писати у коментах: «Марков знову біситься з жиру, Марков кинув компанію». Та ідіть ви до біса.

Він на секунду зняв окуляри, і Лєра побачила його очі. Втомлені, з темними колами, абсолютно порожні. Очі людини, яка щойно програла свій головний раунд на паркінгу «Різорта».

— Я тут подумав... Мені тридцять два. І якщо відкинути весь цей дорогий мотлох, підписників і цифри на рахунках, що залишиться? Скільки я себе пам'ятаю, з самого клятого дитинства, я тільки те й робив, що пахав. Гриз цей асфальт зубами. Рвався вилізти з тієї брудної провінції, довести всьому світу, що я чогось вартий. Не відпочивав толком ніколи. Думав, якщо куплю цей світ, то стану щасливим.

Іван криво посміхнувся прямо в об'єктив. Нуарні тіні від придорожніх ліхтарів раз по раз розрізали його обличчя, перетворюючи його на кінематографічного антигероя.

— А виявилося, що я поняття не маю, чого насправді хочу. Хто я такий, коли вимикаються камери і коли... коли поруч немає тієї єдиної людини, заради якої варто було все це будувати. Я став системним роботом, який просто переганяє бабло і хайп. І цей робот сьогодні зламався.

Він знову вдягнув окуляри, ховаючи свій відчай від тисяч глядачів, які вже засипали ефір збентеженими смайлами.

— Тому план такий. Я їду шукати себе. Справжнього. Того малого пацана, який ще вмів відчувати щось, крім злості й адреналіну. Покатаюся старою Європою, спалю пару тонн бензину на раритеті. Може, десь на серпантинах Італії чи в туманах Лондона я нарешті знайду свій правильний код. Або остаточно розіб'юся. Мені вже по барабану. Ефір закінчено. Бувайте.

Екран згас. Чорна порожнеча.

Лєра закрила обличчя руками. Телефон вислизнув із її пальців на холодну кахляну підлогу. Це була його відповідь на її слова: «Або ми сходимося, або прощаємося раз і назавжди». Він вибрав третій варіант — втечу в ніч, залишаючи її розгрібати уламки власного життя.

І в цей самий момент знизу, з боку двору, пролунав важкий, низький гуркіт дизельного мотора. Військовий КРАЗ або важкий тактичний позашляховик. Макс приїхав.