Раритетний хаос

Екран телефона знову спалахнув, розрізаючи густу темряву спальні яскравим рожевим колом нової сторіз. Лєра здригнулася, наче її спіймали на гарячому. Серце, яке щоночі влаштовувало в грудях шалений забіг, знову зрадницьки прискорило темп. Вона судомно тапнула по екрану.

З динаміка вирвався хрипкий, хвилюючий рев мотора, перемішаний із густими басами якогось старого закордонного репу. На тлі розмитих неонових вогнів нічного Києва миготіла приладова панель із автентичною підсвіткою. Камера плавно перевелася на водія.

Іван.

Він сидів за кермом реставрованого, ідеально вилизаного чорного Jaguar XJ 1991 року випуску. Лікоть виставлений у відчинене вікно, сорочка розстебнута на кілька ґудзиків, а на обличчі — та сама фірмова, нахабна посмішка хлопця з села, який щойно хакнув це життя. В руці недбало тліла тонка сигарета, дим від якої красивою спіраллю вилітав у ніч.

— Короче, народ, здарова, — прохрипів Іван у камеру, затягуючись і криво посміхаючись прямо в об'єктив. — Поки ви там спите у своїх затишних норах і бачите солодкі сни про стабільність, батя вигулює справжнього звіра. Оцінюйте апарат. Ягуар дев'яносто першого року. Чистий раритет, пацани. Тут ніякого вашого клятого автопілота чи кіберпанку немає, тільки голий драйв і запах старої шкіри.

Він різко крутонув кермо, змушуючи шини на секунду свиснути по асфальту, і голосно засміявся своїм ситим, магнетичним сміхом.

— Дивлюся я на ці ваші коменти під фотками… Ну суцільна нудота, — продовжив він, переходячи на свій звичний, грубий сленг із легкими матами, який так ретельно приховував на бізнес-форумах. — «Марков, ти цинік», «Марков, ти загрався». Та ідіть ви лісом! Я просто вмію жити цей короткий момент. І знаєте що? Мені сьогодні нудно самому кататися. Влаштуємо атракціон небаченої щедрості для моїх улюблених підписників.

Він наблизив камеру до очей, і в їхній глибині Лєра чітко розгледіла той самий хижий, знущальний вогник, який кілька днів тому випалював її гордість у 804-му номері.

— Короче, схема така. Пишіть у дірект свій найдикіший гріх, за який вам соромно перед мамою. Я виберу рандомно одного лоха… ой, тобто щасливчика, і ми всю ніч будемо гасати на цьому раритеті по місту. Спалимо трохи бензину, підірвемо ніч, згадаємо, що таке справжній адреналін. Без соплів і зобов'язань. Хто готовий зіграти з адміном — велкам, фітіль уже горить!

Іван вимкнув камеру, але для Лєри ефір не закінчився. Текстова плашка в наступній сторіз добила її остаточно:

«Деякі пташки думають, що втекли з клітки, але все одно повертаються на знайомий свист. Чекаю твій гріх у діректі, мала. Або покатаємо когось іншого? 😉»

Лєра заблокувала телефон, і кімната знову занурилася в холодну темряву. Її колотило. Кожне його «сільське» слово, кожен брудний натяк були націлені прямо в неї. Він знав, що вона дивиться з фейка. Знав, що вона зараз задихається від ревнощів, образи й власної безпорадності. Він навмисно виставляв її залежність на показ, перетворюючи її внутрішнє пекло на чергове шоу для мільйонної аудиторії.

Вона подивилася на екран, де досі висіло невідкрите повідомлення від Макса про приїзд на два дні. Чоловік їхав із війни, щоб забрати машину на фронт. А колишній коханець крутив кола на раритетному Ягуарі під її вікнами, вимагаючи, щоб вона знову зламала свою систему.

Пастка Маркова захлопнулася з глухим клацанням. І найстрашніше було те, що Лєра більше всього на світі хотіла зараз написати в цей проклятий дірект.

Екран знову моргнув. Цього разу це було не публічне сторіз, а пряме повідомлення в дірект її фейкового акаунта, з якого вона щойно дивилася відео. Відьмацьке рожеве коло навколо аватарки Івана зникло, поступаючись місцем лаконічному сірому діалоговому вікну.

• Від кого: markov_live
• Текст: «Народ активізувався. Гріхів у діректі вже стільки, що можна відкривати власну філію пекла. Але я все ще чекаю на один конкретний. Найсолодший».

У Лєри перехопило подих. Вона навіть не встигла нічого відповісти, як три крапки внизу екрана знову затанцювали. Марков писав у реальному часі, перебуваючи десь там, за кермом свого ревучого Ягуара, смакуючи кожну секунду її паніки.

• Текст: «Шкіряні сидіння розігріті, мала. Тут пахне твоїм улюбленим парфумом і моїм бурбоном. Ідеальний сетап, щоб згадати, як це — коли серце не просто б'ється за графіком о шостій вечора, а вилітає з грудей на швидкості двісті кілометрів».

Вона закусила губу майже до крові, відчуваючи, як по тілу розливаються знайомі, заборонені парфуми його слів. Це був чистий, концентрований кайф: зухвалий, нахабний мільярдер, який знає кожну слабкість своєї жертви, і зразкова заміжня дівчина, чий ідеальний світ тріщить по швах від одного спогаду про його дотики.

«Ну ж бо, сміливіше, Лєрочко. Напиши мені свій гріх. Наприклад про те, як твої пальці тремтіли на моєму халаті кілька годин тому. Або про те, як сильно ти боїшся завтрашнього ранку. Обіцяю, цей раунд залишиться між нами. Твій титан навіть не помітить, що його правильна пташка знову літала ночувати у вогонь».

Кожне слово Маркова було наче точний удар хлистом по її натягнутих нервах. Він провокував її, брав на слабо, грався з її почуттям провини, як професійний кодер із примітивним софтом. Він знав, що повідомлення від Макса вже у неї, знав, що вона загнана в кут.

Лєра заплющила очі, але темрява не рятувала. Перед очима стояв його силует у салоні Ягуара, цей нахабний «сільський» прищур і губи, які вміли випалювати будь-яку раціональність.

Її пальці самі зависли над клавіатурою. Розум кричав: «Заблокуй його! Видали додаток! Завтра приїде Макс, він повертається з війни!» Але серце, отруєне адреналіном, вимагало іншого.

Вона швидко набрала відповідь, ламаючи власні останні запобіжники:

• Текст: «Ти мерзотник, Марков. Ненавиджу тебе».