Скляний імунітет

Минуло чотири дні. Для мільйонної аудиторії в Інстаграмі Іван Марков залишався все тим же «цифровим королем» без страху та докорів сумління. Його сторіз пашіли пафосом: кадри з кабіни нового спортивного авто, дорогі ресторани, ділові зустрічі на високих поверхах та фірмовий, трохи цинічний гумор. Він жив на повну котушку, демонстративно показуючи світу, що абсолютно щасливий.

Але головна гра йшла за лаштунками соцмереж. Криптовалютні шлюзи компаній Маркова працювали на максимальній потужності. Сімдесят мільйонів євро від Сивого мільйон за мільйоном розчинялися в цифровій системі, перетворюючись на чисті, легальні активи. Іван отримував свої дванадцять відсотків, рахунки росли, а кримінальна ліга, в яку він увійшов, дарувала йому той самий брудний адреналін, якого він так прагнув.

Він тримав обіцянку, яку дав самому собі в кріслі 804-го номера. Іван не дзвонив Лєрі. Він не писав їй у месенджери, не залишав завуальованих натяків у свіжих кружечках і більше не чекав її ночами, розливаючи бурбон. Марков увімкнув режим повного ігнорування, знаючи, що для жінки, яка звикла до його вогню, тиша — це найстрашніша кара. Він випалював її інформаційним вакуумом, змушуючи катуватися думками про те, чи був той шалений поцілунок на шкіряному дивані для нього хоч чимось важливим, чи просто черговою поставленою галочкою.

Чотири дні тиші випалили Лєру до попелу. Поки рожеве коло в інсті Маркова миготіло кадрами з ресторанів та новими «Мерсами», у затишному будинку за парканом панувала крижана, гнітюча пустка.

Макс уже тиждень був на «нулі». Там, на самому передку, де земля змішувалася з небом, не було ні інтернету, ні банального мобільного зв'язку. Його телефон на тумбочці мовчав, як гранітна плита. Раніше цей спокій армійського затишку здавався Лєрі бронею, але зараз, без його важкого плеча поруч, будинок перетворився на скляну пастку. Кожен шурхіт гілок за вікном, кожен відблиск нічних фар на стелі змушував серце калатати десь у горлі від дикого, липкого жаху.

Близько першої години ночі нерви остаточно здали. Ті приторні кружечки Івана з Софією крутилися перед очима, як кадри з нічного кошмару. Лєра судомно схопила телефон, відкрила їхній старий чат і, не тямлячи себе від сорому та страху, швидко застукала пальцями по екрану:

«Іване... Мені страшно. Макс на зв'язок не виходить, він на нулі. У будинку якісь дивні звуки. Приїдь... переночуй у нас. Будь ласка. Мені одній з дітьми просто моторошно».

Відповідь прийшла за хвилину. Коротка, як постріл:

«Буду через двадцять хвилин. Чекай».

Лєра судомно видихнула, притиснувши слухавку до грудей. Усередині спалахнув той самий заборонений, токсичний вогник. Вона кинулася до дзеркала, швидко поправила шовкову піжаму, накинула зверху халат, серце вибивало скажене техно. Вона була впевнена: він мчав до неї, бо не зміг забути той шалений адреналін 804-го номера.

Рівно через двадцять хвилин біля хвіртки тихо зашуршали шини. Лєра визирнула у вікно й застигла. Замість звичного «Мерседеса» Івана до будинку під'їхав великий чорний броньований джип. Двері відчинилися, і звідти вийшли троє кремезних чоловіків у повному тактичному екіпіруванні, з шевронами елітної приватної охорони.

Слідом за ними з машини вийшов Марков. На ньому були прості джинси й розстебнута сорочка, кудись зник увесь цей пафосний лиск СЕО. Нахабна, лінива посмішка грала на його обличчі, але в очах світився холодний, тверезий розрахунок.

Лєра відчинила двері, впускаючи його в прохолодний коридор. По кімнаті миттєво розлився його важкий, мускусний парфум із присмаком дорогого тютюну. Вона вже зробила крок вперед, чекаючи, що він закриє двері й обійме її так, що тріснуть ребра, але Іван залишався стояти на порозі, тримаючи руки в кишенях.

— Кароч, мала, приймай апарат, — хрипко хмикнув він, кивнувши на вікно, де біля паркану вже виставляли тактичні пости його бійці. — Оце хлопці з «Тигр-Безпеки». Специ вищого розряду, мисливці ще ті. Вони тобі тут такий периметр триматимуть — жодна миша не проскочить, бляха. Камери по кругу ввімкнули, датчики руху в кожній норі. Можеш спати спокійно, ніхто твій затишок не порушить.

Лєра заніміла, переводячи погляд з охоронців на Івана. Щоки почали горіти від раптового приниження.
— Охорона?.. — її голос здригнувся. — Іване, я ж просила тебе... Я думала, ти сам лишишся. Переночуєш. Ти ж сказав, що заїдеш!

— Ну так я і заїхав, — Марков зухвало виставив підборіддя, і в його голосі з'явився той самий грубий, нахабний сільський вайб, який він зазвичай ховав під маскою мільярдера. — По ділу заїхав. Шо ти мені тут губи дуєш, га? Я тобі безпеку привіз? Привіз. Найкращу в місті, за шалені бабки, між іншим. Шо тобі ще треба, Лєрочко?

Лєру наче окропом обдали. Вся її образа, ревнощі через його інстаграмні фокуси з Софією та дикий відчай вибухнули в одну секунду. Вона зробила крок до нього і з силою штовхнула його кулаками в груди, як тоді в готелі.

— Ти... ти просто суха, бездушна скотина, Марков! — закричала вона, зриваючись на шепіт, щоб не розбудити дітей. — Який периметр?! Які датчики?! Ти ж усе розумієш! Ти навмисно знущаєшся з мене після тієї ночі! Робиш вигляд, що тобі байдуже, крутиш кружечки зі своєю Сонькою, а мене залишаєш тут одну здихати від цього спокою! Тобі просто по кайфу бачити, як я приповзаю за першим твоїм свистом!

Іван навіть не ворухнувся від її ударів. Його очі звузилися, а нахабна посмішка миттєво змінилася на жорсткий, крижаний вискал циніка. Він перехопив її зап'ястя своїми гарячими пальцями, стиснувши до легкого болю, і нахилився до самого її обличчя.

— А ти шо хотіла, чудачка? — процідив він, густо перемішуючи слова з брудним матом. — Шо ти, б**ть, собі там намріяла у своїй правильній голові, га? Шо Марков прибіжить, тапочки взує, буде тобі тут чай з малинкою варити і казочки на ніч триндіти замість твого майора? Ти рамси не попутала, мала?

Він різко відштовхнув її руки й зробив крок назад, обводячи презирливим поглядом її шовковий халат.