Тіньовий капітал

О шостій ранку ліжко в 804-му номері вже повністю охололо з одного боку. Лєра все ще спала, судомно загорнувшись у простирадло, а Іван уже застібав ґудзики свіжої сорочки, навіть не глянувши в її бік. Нічних рефлексій як не було. Щойно неон нічного міста змінився сірим ранковим світлом, у Маркова увімкнувся його звичний, холодний процесор. Секс, інстаграмні інтриги, Лєра — усе це миттєво відійшло на задній план. На горизонті з'явилася набагато більша риба.

Він вийшов із готелю, не чекаючи, поки вона розплющить очі, й сів у машину. Навігатор вів його далеко за межі центру — туди, де на околиці промислової зони, посеред занедбаних складів, на нього чекала людина, яка не користувалася соцмережами й не залишала цифрових слідів.

Зустріч була призначена з Артуром «Сивим» — відомим у вузьких колах баригою великого калібру, який контролював контрабандні потоки та напівлегальний гральний бізнес.

Іван зайшов усередину напівтемного офісу, де пахло сирістю й міцною кавою. Сивий — кремезний чоловік із важким поглядом — сидів за дубовим столом і навіть не підвівся для привітання. Лише кивнув на крісло навпроти.

— Запізнюєшся, Марков, — глухо промовив барига, підсуваючи до нього закритий ноутбук і товсту папку з роздруківками. — Кажуть, ти в інсті знову влаштував клоунаду. Мені не потрібен партнер, який привертає забагато уваги кіберполіції.

— Це для відведення очей, Сивий, — Іван вальяжно сів у крісло, закинувши ногу на ногу. Його голос звучав абсолютно тверезо й жорстко. — Мій капітал чистий, як сльоза. А те, що я пишу для малолеток, твоїх грошей не стосується. Ближче до справи. Що за обсяги?

Сивий нахилився вперед, спершись ліктями на стіл. Його голос перейшов на напівшепіт.

— Схема проста, але масштабна. Мені потрібно прогнати через твої криптовалютні шлюзи та IT-компанії кеш. Дуже великий кеш. Сімдесят мільйонів євро до кінця кварталу. Чиста відмивка. Тобі залишається фіксований відсоток — вісім пунктів. Твої платформи ідеально підходять, щоб розчинити ці гроші в цифровій системі без зайвих питань від фінмоніторингу.

Іван на секунду замовк, барабанячи пальцями по підлокітнику. Сума була астрономічною. Це був уже не просто хайп чи дрібні махінації з акціями — це була кримінальна ліга найвищого рівня. Співпраця з Сивим могла підняти його імперію до небес або... повністю знищити, якщо майор Макс або його колеги вийдуть на цей слід.

Марков подивився на папку з документами, а потім підняв погляд на баригу. На його обличчі знову з'явилася та сама нахабна посмішка хижака, який відчував запах великих грошей і небезпеки.

— Вісім відсотків — це для новачків, Сивий, — холодно відрізав Іван. — Мої ризики коштують дорожче. Дванадцять. І ми починаємо транш уже сьогодні ввечері.

Барига кілька секунд мовчки вдивлявся в його очі, намагаючись прорахувати межі нахабства цього цифрового короля, а потім повільно кивнув.

— По рукам, Марков. Але врахуй: якщо хоч один цент зависне або приверне увагу ментів — ти відповідатимеш головою. Разом зі своєю конторою.

Іван лише хмикнув, забираючи папку. Гра ставала по-справжньому смертельною, і тепер на кону стояли не просто стосунки з Лєрою, а мільйони євро, які могли остаточно поховати його колишнє життя.

Вийшовши від Сивого, Іван сів у машину й кілька хвилин просто дивився на лобове скло, по якому стікали важкі ранкові краплі. У голові чітко вибудовувалася нова архітектура його безпеки. Сімдесят мільйонів євро брудного кешу — це гра, в якій помилок не прощають. А найбільшою загрозою для цієї схеми зараз був не фінмоніторинг, а один конкретний майор із занадто гострою офіцерською чуйкою.

Макс. Він уже все зрозумів про Лєру. Він мовчав, вичікував, і це робило його смертельно небезпечним. Якщо цей мент почне копати під Івана з мотивів особистої помсти, він неминуче наткнеться на шлюзи Сивого. А коли у силовика збігаються особисті рахунки й службовий інтерес, його вже ніщо не зупинить.

«Треба прибрати його з дошки. Красиво, легально й так, щоб у нього просто не залишилося часу на сімейні розборки», — подумав Марков, дістаючи телефон.

Він відкрив зашифрований месенджер і знайшов контакт, підписаний просто: «Олег ТЦК». Це були ті самі зв'язки з високих кабінетів, які Іван роками підгодовував щедрими донатами на закупівлю спецобладнання та «благодійними внесками» в обмін на потрібні послуги.

Дзвінок пройшов з першого разу.

— Здорово, Марков, — пролунав у слухавці втомлений, але приязний голос чиновника. — Що там у тебе знову стряслося? Твої сервери знову хтось заблокував?

— Привіт, Олеже. Та ні, з цим усе чотко, — Іван завів мотор, виїжджаючи з промзони. — Справа делікатна. Є один кадровий офіцер, майор. Звуть Макс. Зараз ошивається в Києві, протирає штани, влаштовує мені дрібні неприємності на особистому фронті. Мені потрібно, щоб він терміново згадав про свій обов'язок перед батьківщиною. Причому десь дуже далеко від столиці. Бажано там, де зв'язок ловить через раз.

На тому кінці дроту повисла коротка пауза. Було чути, як шуршать папери.

— Майор, кажеш? Хлопець із досвідом — це дефіцит. Зараз якраз формується нова бригада під посилення на східному напрямку, туди потрібні бойові офіцери для командування підрозділами. Якщо у нього все чотко з документами, ми можемо це оформити як терміновий мобілізаційний припис або переведення за службовою потребою. Випишемо бойову повістку на фронт. Усе абсолютно легально, підкопатися не соромно. Генерали підпишуть за п'ять хвилин, їм такі люди на "нулі" потрібні ще на вчора.

— Ідеально, — на губах Івана з'явилася його фірмова цинічна посмішка. — Зроби так, щоб папірець був у нього на руках уже сьогодні до обіду. Щоб збори — двадцять чотири години. Рахунок за мою "вдячність" скинеш туди ж, куди зазвичай.

— Домовилися, Іване. Чекай, зараз запущу систему. Наш майор сьогодні ж переключиться на реальні проблеми. Там йому точно буде не до твоїх інстаграмних історій.