Гра на знищення

Іван відійшов до панорамного вікна, за яким нічний Київ розсипався мільйонами неонових вогнів. Скло відбивало його високу постать, розслаблену й одночасно напружену, як у гепарда перед стрибком.

— Ну, чого застигла на порозі, як праведниця на сповіді? — кинув він через плече, не обертаючись. — Заходь. Двері самі зачиняться.

Лєра зробила кілька кроків углиб номера. Ноги здавалися ватяними, а серце влаштувало в грудях справжнє техно. Вона не роздягалася, лише міцніше загорнулася в шкіряний жакет, ніби в броню.

Іван підійшов до міні-бару, кришталево цокнувши кришкою карафи. По кімнаті розлився густий запах дорогого алкоголю. За тим, як важко він дихав і як блищали його очі, Лєра зрозуміла: Марков уже добре підігрітий. Не п’яний у мотлох — Іван ніколи не втрачав контролю до кінця, — а саме в тому стані розв'язаності, коли його внутрішній цинік виривався на волю на повну потужність.

— Налий собі, — він підсунув їй кришталевий келих, у якому на дні хлюпала бурштинова рідина. — Тобі треба змити цей запах сімейного затишку. Від тебе за версту несе пирогами й дитячим тальком, Лєрочко. Жахлива метаморфоза для дівчинки, яка колись підкорювала нічні клуби.

— Я приїхала не пити з тобою, Іване, — тихо, але виклично сказала вона, ігноруючи келих. — Навіщо ти це робиш? Навіщо лізеш у моє життя після всього?

Іван голосно розсміявся. Цей сміх був нахабним, ситим і неймовірно сексуальним. Він зробив великий ковток прямо зі свого бокала і підійшов до неї впритул. Так близько, що вона відчувала жар, який ішов від його тіла крізь тонкий шовк халата.

— Твоє життя? — процідив він, нахиляючись до її вуха. — Серйозно? Лєро, ти ж помираєш там від нудьги. Твій Макс... О, він святий. Герой. Рятівник. Він засинає о десятій вечора після перегляду новин, правда? Обговорює з тобою ціни на комуналку та нові кросівки для Артура? — Іван відсторонився і заглянув їй в очі з єхидною посмішкою. — Ти ж дика, мала. Тобі потрібен поводир, а не наглядач. Ти прибігла сюди за першим моїм свистом, вигадала якусь дебільну брехню про зачіску... І ти ще питаєш, навіщо я лізу? Та ти сама відчинила мені двері.

— Заткнися, — прошепотіла вона, відчуваючи, як щоки починають палати від сорому й гніву. Кожне його слово б’є точно в ціль, вивертаючи назовні те, у чому вона боялася зізнатися навіть собі.

— О, агресія. Мені подобається, — Іван зухвало провів пальцем по її підборіддю, змушуючи підняти голову. — Думала, я зараз затягну тебе на це величезне ліжко? Оближешся, люба.

Він раптово відпустив її, зробив крок назад і знову вальяжно вмостився в шкіряне крісло, закинувши ногу на ногу. На його обличчі застигла маска абсолютної переваги. Він пив її емоції, як дорогий коктейль.

— Я не збираюся спати з тобою сьогодні. Це занадто просто. Ти перепихнешся зі мною, поплачеш у машині від почуття провини, а потім заблокуєш мій номер і будеш вимолювати прощення у свого майора. Ну ні. Я хочу іншого.

Він крутнув келих, спостерігаючи за грою світла на склі.

— Я хочу, щоб ти сама цього захотіла. Щоб ти кожної ночі, лежачи поруч зі своїм правильним чоловіком, думала про цей номер. Щоб ти вигадувала нові й нові приводи: манікюр, подруги, шопінг... і приїжджала сюди. Сама. Бо без мого токсину твій організм уже не працює. А тепер — іди. Твої двадцять хвилин на «укладку» закінчуються. Максик почне хвилюватися.

Лєра стояла посеред номера, важко дихаючи. Її колотило від люті, образи й дикого, майже тваринного бажання вдарити його або поцілувати. Іван зачепив її за живе. Він перетворив її на фігуру у своїй шаховій грі, і найгірше було те, що вона вже зробила перший хід.

Нічого не сказавши, вона розвернулася і швидким кроком рушила до виходу. Двері за нею зачинилися з глухим клацанням.

Вона залишилася в темному коридорі готелю, наодинці зі своїм прискореним пульсом і розумінням, що вона обов'язково повернеться.

Дорога назад здавалася суцільним туманом. Лєра вела машину на автопілоті, міцно вчепившись у кермо, ніби воно могло втримати її світ, який стрімко тріщав по швах. Слова Івана все ще лунали у вухах, як настирливий, отруйний шум. «Ти прибігла сюди за першим моїм свистом…» Від сорому та власної безпорадності пальці стискалися до болю. Вона ненавиділа Маркова. І ще більше ненавиділа те, як сильно її тягнуло назад у той проклятий 804-й люкс.

Вона заглушила двигун біля будинку, швидко глянула у дзеркало заднього виду й спробувала стерти з обличчя цей дикий, гарячковий блиск. Пальцями збила волосся — вона ж нібито була на укладці. Зайшовши в коридор, Лєра намагалася ступати якомога тихіше, але Макс не спав.

Він сидів у напівтемряві вітальні. Телевізор уже був вимкнений, працював лише невеликий торшер у кутку, який відкидав довгі, важкі тіні.

— Я вдома, — максимально спокійно, як тільки могла, крикнула Лєра, роззуваючись і вішаючи куртку.

Макс повільно підвівся з дивана й підійшов до неї. Його кроки були важкими, впевненими. Він не посміхався, але й не виглядав розлюченим. Обличчя силовика, який звик контролювати будь-яку кризову ситуацію, не виражало жодної зайвої емоції.

— Привіт, — тихо сказав він, зупиняючись за крок від неї.

— Оновила догляд, — збрехала вона, мимохідь торкаючись своїх пасм, і спробувала посміхнутися. — Майстер трохи затримала, вибач, що так пізно.

Макс мовчав. Його пронизливий, чіпкий погляд ковзнув по її волоссю. Професійне око, яке роками вираховувало деталі, миттєво зафіксувало: кінчики волосся були абсолютно такими ж, як і дві години тому. Ніякого свіжого лаку, ніякого запаху професійних салонних масок. Замість цього від Лєри ледь помітно, але виразно пахло чимось іншим. Тяжким. Мускусним. Нахабним. Запахом дорогого тютюну й бурбону.

Запахом Івана Маркова.

Усередині Макса все перевернулося, закипіло люттю, але зовні жоден мускул на його обличчі не здригнувся. Він занадто добре знав, що гарячка в такій грі — це програш. Треба діяти холоднокровно.