Фатальний запис

Вечірнє сонце повільно сідало за обрій, залишаючи на траві довгі, тривожні тіні. Марков поїхав, але його важкий, дорогий парфум, здавалося, намертво в’ївся в прохолодне повітря веранди. Клаптик паперу між пальцями Лєри відчувався справжнішою вибухівкою, ніж та граната, яку Макс тримав у руках місяць тому.

— Лєрусь, усе нормально? — голос Макса змусив її здригнутися. Він підійшов ззаду, м’яко обняв її за талію і поклав підборіддя на плече. Від нього пахло домашнім затишком, вугіллям від мангала і спокоєм. Тим самим спокоєм, від якого всередині Лєри зараз усе кричало.

— Так, любий, усе добре, — збрехала вона, не кліпаючи. Рука в кишені шортів судомно стиснула папірець, ховаючи його якнайглибше. — Проводила Івана. Рада, що ви поговорили.

Вона розвернулася в його обіймах і поцілувала Макса в губи — занадто швидко, занадто палко, ніби намагаючись цим поцілунком змити з себе липкий шлейф присутності Маркова. Навіщо вона це робила? Щоб заспокоїти його чи щоб виправдати себе?

О дев'ятій вечора, коли діти нарешті заснули, а Макс увімкнув у вітальні якийсь фільм, Лєра сиділа у ванній перед дзеркалом. Вона дивилася на своє відображення і не впізнавала власного погляду. У ньому горів той самий небезпечний вогник, який так вміло розпалював Іван.

Пальці швидко застукали по екрану телефона. Вона відкрила інстаграм свого стиліста.
«Привіт! Розумію, що пізно, але звільнилося віконце на вечірній догляд чи укладку на 21:30? Дуже треба освіжити волосся, стресовий тиждень».

Відповідь прийшла за хвилину: «Лєрочко, для тебе завжди знайду! Приїжджай, майстер чекає».

Серце зробило кульбіт. Алібі було готове. Бездоганне, просте, суто жіноче алібі.

Вона вийшла у вітальню, на ходу накидаючи на плечі легкий шкіряний жакет. Макс підвів голову від екрана.

— Зайчик, ти кудись?

— Так, домовилася зі своєю Машею на зачіску, — Лєра ніби ненароком поправила локон. — Пам’ятаєш, я казала, що треба підрівняти кінчики й зробити догляд? Якраз з’явилося «вікно». Я швидко, туди й назад. Не сумуй.

Макс тепло посміхнувся, підвівся і поцілував її в щоку.
— Добре, їдь. Нам усім треба трохи розслабитися. Будь обережна на дорозі.

Ця його безмежна, абсолютна довіра вдарила під дих сильніше за будь-який удар. Але потяг, який запустив у її венах Марков, уже неможливо було зупинити. Хімічна реакція почалася.

Нічний Київ миготів повз вікна її машини розмитими неоновими вогнями. Лєра міцно стискала кермо. Вона проїхала поворот на салон краси, навіть не пригальмувавши. Навігатор чітко вів її в інший бік — до елітного готелю «Різорт», що височів над Дніпром.

Вона заїхала на підземний паркінг, заглушила мотор і кілька хвилин просто сиділа в тиші, слухаючи стукіт власного серця. Діставши з кишені пом’ятий клаптик паперу, вона ще раз перечитала номер: Президентський люкс. 804.

Коли дзеркальні двері ліфта підняли її на восьмий поверх, Лєра відчувала, як адреналін випалює легені. М’який ковролін коридору глушив звук її підборів. Ось і потрібні двері. Вона занесла руку, щоб постукати, але не встигла — замок клацнув, і двері відчинилися самі.

На порозі стояв Іван. У шовковому чорному халаті нарозхрист, з бокалом бурбону в руці. На його обличчі грала та сама тріумфальна, нахабна посмішка хижака, який точно знав, що жертва прийде на його клич.

— Двадцять дві хвилини на «зачіску», Лєрочко, — прогарчав він низьким, оксамитовим голосом, відступаючи вглиб розкішного номера й звільняючи їй шлях. — Спритно. Заходь, розважимося.