Цифрова броня та судовий гамбіт

Марков не став чекати, поки Макс виламає двері його маєтку. Він діяв на випередження. Ранок почався не з кави, а з офіційної заяви в поліцію та подання позову до суду, про що він, звісно, відразу сповістив своїх підписників у сторіз.

Іван стояв на тлі будівлі суду, у стриманому сірому піджаку, з виглядом людини, яка дуже втомилася від несправедливості.

— Ну шо, народ… — почав він тихо, майже пошепки. — Ви бачили мої вчорашні п’яні бредні, але сьогодні я тверезий як ніколи. Я подав позов на визнання батьківства. Єва — моя кров, і я не дам це стерти. Але це пів біди.

Він тяжко зітхнув, дивлячись прямо в камеру.

— Мені погрожують. Конкретно так, по-чоловічому. Чоловік Лєри — колишній спецназівець. Він не звик до судів, він звик до кулаків. Він тероризує мене за те, шо сталося ще задовго до того, як вони взагалі поженилися. Я прошу захисту в поліції, бо закон має бути один для всіх — і для айтішника, і для штурмовика. Я просто хочу бути батьком. Це злочин?

Адвокати Маркова спрацювали ювелірно. В позові було чітко прописано:

1. Експертиза ДНК: Офіційне підтвердження біологічного зв’язку (зразок з ЛА долучено).
2. Захист прав дитини: Іван стверджував, що Макс чинить психологічний тиск на Єву, приховуючи правду про її походження.
3. Охоронний ордер: Заборона Максу наближатися до Івана ближче ніж на 100 метрів через реальну загрозу життю.

Коли до квартири Макса приїхали його колишні колеги, але вже з ордером і «проханням проїхати для пояснень», він зрозумів — Марков його переграв.

— Ти бачиш? — Макс кинув телефон з новинами на стіл перед Лєрою. — Він виставив мене неадекватним вбивцею. Він каже поліції, що я «небезпечний елемент», бо я служив. Він робить шоу з нашого життя!

Лєра дивилася на екран і не впізнавала Івана. Це був не той хлопець із села, і навіть не той коханець із пентхауса. Це був безжальний гравець, який використовував закон як софт для видалення конкурента.

— Він не просто хоче Єву, — прошепотіла вона. — Він хоче знищити тебе, щоб у неї не було іншого вибору, крім нього.

Іван виходив з відділку під спалахи камер. Журналісти кричали питання, але він лише сумно посміхався.

— Я не боюсь його кулаків, — кинув він у мікрофон одного з телеканалів. — Я боюсь, шо в цій країні сила досі важить більше за правду. Я вірю в суд. І я вірю, шо Єва сама обере, хто її справжній тато, коли побачить документи. Всім мир.

Він сів у свій броньований джип, і як тільки двері зачинилися, його обличчя миттєво змінилося. Він відкрив месенджер і написав Лєрі:

«Система захищена, мала. Тепер твій „титан“ — під наглядом. Якшо він хоч гавкне в мій бік — сяде. Давай тепер поговоримо про те, коли я заберу доньку на вихідні. По-хорошому».

Офіс «M1» у самому центрі Києва нагадував космічний корабель: скло, холодний метал і тиша, яку можна було різати ножем. Марков сидів у своєму кріслі, розвернутому до вікна. Він не обернувся, коли двері відчинилися і в кабінет майже забігла Лєра.

Вона виглядала виснаженою. Жодного макіяжу, волосся зібране в поспіху, в очах — суміш люті та благання.

— Забери заяву, Іване! — вигукнула вона, зупинившись посеред кабінету. — Макса відсторонили від роботи, під його будинком патруль. Ти ламаєш йому життя через свій хворий хайп! Відпусти його, він нічого тобі не зробив!

Іван повільно розвернув крісло. На ньому була ідеально біла сорочка з розстебнутим коміром, а на обличчі — та сама «піксельна» посмішка, від якої Лєрі ставало холодно.

— «Нічого не зробив»? — перепитав він, примружившись. — Він десять років жив моїм життям, Лєро. Він дихав повітрям, яким мав дихати я. Він цілував доньку, яку мав цілувати я. А ти... ти просто стояла поруч і підтасовувала карти.

Марков підвівся і повільно, хижо почав підходити до неї. Лєра хотіла відступити, але вперлася спиною в холодний стіл для нарад.

— Ти прийшла просити за нього? — процідив він, зупинившись за міліметр від її обличчя. — Після того, що ти видала в лісі? Ти пам'ятаєш, що ти сказала, Лєро? Коли він тримав мене на мушці, а ти притислася до нього і назвала мене «нічим».

— Я рятувала тебе! — закричала вона, і її голос здригнувся.

— Брехня! — Іван вдарив долонею по столу так, що Лєра підскочила. — Ти рятувала свій комфорт! Свій солодкий сон у його обіймах! Ти сказала, що я — привид, помилка, порожнє місце. Значить, так? Якщо я «ніщо», то чому ти зараз тут? Чому ти тремтиш перед цим «нічим»?

Він схопив її за плечі, змушуючи дивитися прямо в очі. У кабінеті стало так мало кисню, що здавалося, стіни зараз стиснуться.

— Дивись на мене, — прошепотів він, і його голос став небезпечно ніжним, зірвавшись на той самий сільський сленг. — Дивись у мої очі й скажи це ще раз. Скажи, шо я тобі ніхто. Шо в ту ніч у пентхаусі ти нічого не відчувала. Шо коли ти дряпала мені спину і просила не зупиняться, ти думала про свого «титана». Скажи це, Лєро! Глядячи прямо в морду цьому «нічому»!

Лєра задихалася. Вона бачила перед собою людину, яку одночасно ненавиділа і яка була частиною її самої. Хімія між ними спалахнула з такою силою, що всі судові позови та поліцейські ордери здалися дрібним сміттям.

— Ти... ти чудовисько, Іване, — прошепотіла вона, а сльози вже котилися по щоках.

— Можливо, — він не відпускав її. — Але я чудовисько, яке ти сама створила своєю брехнею. Хочеш, щоб я відпустив Макса? Хочеш, щоб я закрив цю справу?

Він наблизився до її губ, майже торкаючись їх.
— Тоді признай це. Признай, шо ти належиш мені по коду крові, як і Єва. Шо ти ніколи не любила його так, як ти боялася мене. Скажи правду, і я подумаю, чи варто мені бути милосердним до твого «героя».

Лєра заплющила очі. Вона відчувала його тепло, його запах і ту дику енергію, яку не міг дати жоден спокійний вечір із Максом.

— Я не можу... — видавила вона.