403 Forbidden. Доступ заблоковано назавжди

Іван дивився на екран, а всередині все ніби перетворилося на рідкий азот. У новині було фото: Лєра та Макс виходять із затишного ресторану на Подолі. Вона сміялася — так щиро й легко, як ніколи не сміялася поруч із ним у світлі софітів. На її безіменному пальці блищала каблучка. Не така величезна й вульгарна, яку б вибрав Іван, щоб «похизуватися», а тонка, елегантна. Справжня.

Він опустився прямо на пісок. Вечірній приплив почав облизувати його дорогі кросівки, але він не ворушився.

«Це все. Це фінальний реліз, Іване. Система видалила твій аккаунт без можливості відновлення», — билося в голові.

Що з цим робити? Марков, який звик купувати компанії, стирати конкурентів і маніпулювати ринками, вперше в житті зіткнувся з тим, що він абсолютно безсилий.

Першою думкою було: зателефонувати юристам. Перекрити кисень охоронній фірмі Макса. Надіслати Лєрі мільйон троянд і чемодан грошей. Влаштувати такий хайп, щоб весілля захлинулося в скандалах. Його пальці автоматично потягнулися до телефона.

Але він зупинився.

Він згадав очі Лєри в ніч під під'їздом. Вона не хотіла грошей. Вона не хотіла його блогу. Вона хотіла тиші. А Макс — це і була її тиша.

Іван відкрив профіль Макса у Facebook (у того навіть не було Instagram). Остання публікація: фото маленького Артура, який сидить на плечах у Макса. Підпис: «Мій головний напарник».

Це був удар під дих. Іван зрозумів, що поки він шукав ракурси на Мальдівах і розбирався у своїй депресії, інший чоловік став для його сина опорою. Макс не знімав сторіз. Він просто був поруч.

Марков закрив обличчя руками. Він дійсно не знав, що робити.
Поїхати на весілля і впасти на коліна? Смішно.
Продовжувати жити з Софією, вдаючи, що йому байдуже? Огидно.
Зникнути назавжди? Боягузтво.

Він дістав телефон і почав писати повідомлення Лєрі.
«Лєро, я побачив новини...» — стер.
«Бажаю щастя» — занадто пафосно.
«Я все ще люблю тебе» — запізно.

Він так і не відправив нічого. Вперше в житті «геній комунікацій» не знайшов слів. Іван зрозумів, що його «перемога» над дніпровськими ворогами, його мільйони та хайп — це просто цифри на папері. А реальність — це чорне пальто Лєри, яке тепер обіймають інші руки.

Він просидів на березі до глибокої ночі, слухаючи гуркіт хвиль. У кишені вібрував телефон — Софія знову хотіла «обговорити новий інфопривід». Іван розмахнувся і з усієї сили швирнув смартфон в океан.

Темна вода ковтнула дорогий гаджет разом із усіма контактами, паролями та мільйонним блогом. Тепер він був дійсно один. В офлайні. Посеред раю, який став для нього персональним пеклом.

Це був ранок, коли над Києвом стояв густий травневий туман. Іван вийшов із термінала Борисполя без звичного супроводу й охорони. У руках — лише кілька великих сумок із яскравими паперовими пакетами. Жодної сторіз. Жодного хайпу. Він відчував себе дефрагментованим диском: усе зайве стерто, залишилося тільки головне.