Полювання на «Золотого розробника»

Київський івент-хол дихав розкошами. Іван зайшов у зал у новому італійському піджаку, але з тим самим виразом обличчя «хлопця з-під Полтави». Не встиг він зробити і три кроки, як навколо нього утворилася «хмара» з моделей, інфлюенсерок та «дочок поважних людей».

— Іване, ми так переживали за вас в Італії! — муркотіла одна, поправляючи волосся.
— Кажуть, ви такий романтик... Це так рідко в наш час цифри, — додавала інша, випадково торкаючись його ліктя.

Іван тримав келих із мінералкою і дивився на це все, як на невдалий спам-фільтр.

Сторіз: Прямий рефері з поля бою

Іван відходить трохи вбік, навколо нього на фоні видно дівчат у сукнях, ціна яких дорівнює річному бюджету невеликої ОТГ.

«Так, народ, репортаж із "лінії фронту". Я тільки зайшов, а на мене вже напали з такими "офферами", шо навіть Сава зі своїми крипто-інсайдами нервово курить у кутку.

Ви там писали, шо після моїх сторіз від мене відчепляться? Та де там! Це як у нас у селі: якщо бачать, шо в когось кавуни солодкі, то лізуть через паркан, навіть якщо там собака гавкає.

Дівчата, я ж вам казав — система закрита. Ви мені тут будуєте оченята, а я бачу не "вогонь", а купу багів у вашому алгоритмі. Одна питає про Мілан, а сама не знає, де в Києві бібліотека. Друга каже, шо вона "глибока особистість", а в неї на обличчі стільки тюнінгу, шо я б за ці гроші три сервери оновив.

Дивіться уважно в камеру. Бачите цей перстень? Це мій апаратний ключ доступу. І він синхронізований тільки з однією людиною, яка зараз вдома з малим дивиться мультики і знає, шо я приїду вчасно.

Тому, дорогі "мисливиці", розходьтеся по своїх столах. Марков сьогодні не в настрої для кастингів. Я прийшов підписати один контракт і поїхати додому їсти нормальний борщ, а не ці ваші канапе з мікрозеленню, від яких тільки печія.

Пацани, порада дня: якщо на вас полюють — тримайте оборону. Справжній успіх — це коли ти серед мільйона спокус вибираєш одну-єдину, з якою колись починав у землянці. Все, я в офлайн, бо тут зараз почнеться "рукопашний бій" за селфі!»

Іван підписав папери, коротко переговорив із партнерами і, як і обіцяв, о 22:00 уже був під будинком. Він зайшов тихо, скинув піджак. Лєра читала книжку, а Артур спав, обіймаючи нову італійську машинку.

— Ну що, «мисливцю», багато дичини наловив? — посміхнулася Лєра, не відриваючись від сторінки.

— Та яке там, — Іван сів поруч і притягнув її до себе. — Тільки пилюку на чоботях приніс. Вони там всі такі "глянцеві", шо мені аж захотілося в село поїхати, гній покидати, шоб хоч якось до реальності повернутися.

— Знаєш, Марков, — Лєра відклала книжку і подивилася йому в очі. — А тобі личить ця роль. Тільки дивись, не заграйся в "неприступну фортецю".

— Не переживай, — підмигнув Іван. — У моїй фортеці тільки один власник. І вона зараз на мене дивиться.