Критична помилка доступу

Іван повернувся об одинадцятій ранку. Веселий, з новими інсайдами в кишені та запахом дорогого тютюну на піджаку. Він уже уявляв, як зараз розкаже Лєрі про нову схему з Савою, але вдома на нього чекала тиша. Не та затишна тиша вихідного дня, а холодна, як неопалювана хата в січні.

Лєра сиділа у вітальні. Вона була повністю одягнена: шкіряна куртка, підбори, макіяж. Поруч стояла невелика валіза.

— О, Марков, — спокійно сказала вона, не підводячи очей від дзеркала. — Якраз вчасно. Артур у садочку, документи на столі.

— Лєро, ти шо, знову «профілактику» влаштовуєш? — Іван спробував усміхнутися, але всередині щось неприємно кольнуло. — Дивись, я тут таку тему привіз, ми тепер взагалі можемо на свій острів переїхати…

— Свій острів? — вона різко встала. — Ти й так побудував острів, Іване. Тільки на ньому живеш лише ти. Ти гуляєш, ти «майниш», ти рішаєш долі світу в кальянах. А я хто? Твій персональний системний адміністратор, який має стежити, щоб у тебе вдома борщ не «заглючив» і дитина була вчасно «оновлена»?

— Ну чого ти, я ж для вас… — почав був Іван своїм фірмовим стилем.

— Для нас? — перебила Лєра. — Ти живеш своє найкраще життя, Марков. Ти нагулявся в селі, нагулявся в землянці, а тепер гуляєш у клубах. А я? Мені двадцять з гаком, а я бачу тільки стіни цього будинку і твої сторіз про те, як тобі весело без нас. Я теж не нагулялася, Іване. Я теж хочу жити, а не бути «базою даних», яку ти згадуєш тільки тоді, коли треба вибачитися за чергову ніч.

Іван розгублено подивився на валізу. Його «агро-цифрова» впевненість тріснула, як старий шифер.

— Так далі тривати не може, — продовжила вона, підходячи до дверей. — Ти звик, що все в житті — це код. Написав, виправив, купив сумку — і все працює. Але в мене немає кнопки «Reset». Я йду. Побуду в подруги, подумаю. А ти сиди тут зі своїми мільйонами. Можеш навіть сторіз записати, як у тебе «система лягла».

Вона вийшла, і звук її підборів по мармуру здався Івану гучнішим, ніж вибух сервера.

Сторіз: System Failure (Чорний екран)

Іван сидить у порожній вітальні. Камера тремтить. Ніяких жартів про сало чи кеди.

«Народ… сьогодні оглядів не буде. Виявилося, шо я такий крутий розробник, шо пропустив головний вірус у своїй системі.

Я думав, шо гроші і сумки — це антивірус від усіх проблем. Думав, якщо в хаті все "дорого-багато", то це і є щастя. А насправді я просто заблокував доступ найближчій людині до її власного життя.

Лєра пішла. І знаєте, шо я вам скажу? Вперше в житті мій "сільський вайб" мені не допомагає. Бо в селі казали: "Хто не шанує, той і не має". Я не шанував час, який ми мали бути разом.

Я не знаю, шо робити далі. Програмувати я вмію, а як повернути жінку, яку ти сам зачинив у золотій клітці — такої інструкції в гуглі немає. Мабуть, пора мені йти в реальний офлайн. Надовго».

Іван чекав її в тому самому маленькому кафе на Подолі, де вони колись сиділи ще на самому початку. Ніяких VIP-залів, кальянів чи «впливових друзів». Тільки старий дерев'яний стіл і запах справжньої кави.

Коли Лєра зайшла, він не став записувати сторіз. Телефон взагалі лежав екраном донизу. Іван виглядав так, ніби його кілька днів били без перерви на сон — пом'ятий, неголений, але з дуже тверезим поглядом.

— Прийшла... Дякую, — Іван посунув до неї чашку. — Я тут сидів, Лєро, і думав. Наче код перебирав за всі ці роки. Шукав, де ж я так «накосячив», шо в мене база даних сім'ї посипалася.

Лєра сіла навпроти, не знімаючи куртки. Вона виглядала рішуче.
— Іване, давай без твоїх метафор про сервери. Ми зараз про Артура і про нас. Я не хочу бути «додатком» до твого бізнесу.

Іван зітхнув, склавши руки в замок. Його голос звучав тихо, без звичного сільського пафосу.

— Я зрозумів. Я ж як той кулак із нашого села: загріб усе під себе, думав, шо комори повні — значить, усі щасливі. А виявилося, шо я вас просто в льоху тримав, хоч той льох і з мармуру.

Він помовчав, дивлячись у вікно.
— Щодо Артура... Я не буду з тобою воювати. Я не той «батя з телевізора», шо дитину охороною від мами закриває. Артур має бути з тобою, бо ти — його фундамент. А я... я буду недільним татом, якщо ти дозволиш. Але таким татом, який не в телефоні сидить, а реально з сином літаки пускає.

Лєра уважно дивилася на нього. Вона чекала підступу, але бачила лише втомленого чоловіка.

— А як ми будемо жити далі? — запитала вона. — Ти ж не змінишся. Завтра знову Сава подзвонить, і ти зникнеш.

— Не зникну, — твердо відповів Іван. — Я Стасу вже сказав: я відходжу від «операційки». Елізабет хай рулить, вона це любить. Я залишаю собі частку, щоб нам усім вистачало, але свій «процесор» я вимикаю від великих ігор. Я хочу побачити, як мій син росте, а не як графік біткоїна лізе вгору.

Він дістав із кишені не коробку з прикрасами, а звичайний ключ від квартири в центрі, яку він купив на її ім'я ще рік тому «на всякий випадок».

— Ось. Це твоє. Без жодних умов. Хочеш — живи там, хочеш — гуляй, подорожуй. Тобі треба свій простір, я це вдуплив, хоч і з запізненням. Я просто хочу, шоб ти дала нам шанс... не як «Маркову і його дружині», а як Івану і Лєрі. Поза мережею.

Іван підняв на неї очі, і в них вперше за довгий час не було розрахунку.
— Я, може, й сільський хлопець, який дорвався до грошей, але я не дурень. Я зрозумів: якщо я втрачу тебе — то всі мої мільйони будуть варті не більше, ніж пуста пляшка з-під ситро.

Лєра подивилася на ключ, що лежав на столі, але не поспішала його брати. У кав’ярні стало тихо, чути було лише, як шипить кавомашина — зовсім як старий системник Івана в часи їхньої бідності.

— Знаєш, Іване, — почала вона, і її голос був твердим, без краплі тієї вразливості, яку він очікував. — Ти завжди кажеш про «баланс», про «систему». Але твоя система завжди працювала тільки на одного користувача — на тебе. Ти поїхав у місто, ти жив у землянці, ти підіймався, ризикував, гуляв ночами, купував сумки, коли хотів вибачитися. Ти спробував це життя на смак з усіх боків.