Провайдер у чистому полі

Іван сидів на дорогій терасі, закинувши ноги на скляний стіл, і намагався навчити п’ятирічного Артура користуватися новим планшетом. Артур тиснув на все підряд, і пристрій почав відверто «глючити».

— Е-е-е, малий, гальмуй коней! — засміявся Іван, забираючи гаджет. — Ти його так заклацав, наче це не процесор останнього покоління, а старий Т-150, у якого коробка передач заклинила посеред болота. Ти ж розумієш, шо операційна система — це як сільська баба Ганна: якщо їй одночасно кричати про пенсію, ціни на газ і втечу кози, вона просто сяде на лавку і перестане реагувати на зовнішній світ. Давай по черзі, без фанатизму.

Лєра вийшла з будинку, тримаючи в руках телефон з відкритим графіком акцій, який сьогодні стрімко почервонів.

— Марков, дивись, ринок падає. Твої партнери в чаті вже валер'янку п’ють відрами. Може, ввімкнешся в роботу?

Іван навіть не повів бровою. Він відкусив шматок яблука і спокійно глянув на екран.

— Лєрочко, сонце, ринок — він як озимина. Спочатку воно начебто все вимерзло, чорне стоїть, сусіди вже кажуть «хана врожаю», а потім пригріло сонечко — і поперло так, шо мішків не вистачає. Ті панікери в чаті просто ніколи картоплю в червні не пололи під дощем. Оце я розумію — стрес-тест системи. А цифри на екрані... це так, пилюка на чоботях. Зараз воно просяде, слабкі ланки відсіються, як лушпиння від зерна, а ми потім зберемо чистий продукт.

Артур підійшов до батька і смикнув його за край дорогої футболки.
— Тату, а чому в нас інтернет такий швидкий, а в бабусі в селі — ні?

Іван підхопив сина на руки і серйозно зазирнув йому в очі:
— Бо в Києві, сину, сигнал летить як молодий хлопець на дискотеку в сусіднє село — швиденько і з музикою. А там, у нас, інтернет такий поважний, як дід Панас після обіду: він поки з печі злізе, поки палицю знайде, поки до порога дійде... коротше, транзакція проходить довше, ніж корова жує жуйку. Але нічого, ми туди скоро «оптоволокно» затягнемо таке, шо в курей яйця будуть нестися з Wi-Fi покриттям.

Лєра хитала головою, посміхаючись:
— Марков, ти можеш купити хоч увесь Гугл, але в душі ти все одно залишишся тим хлопцем, який ловив сигнал на даху курятника.

— А то! — підмигнув Іван. — Бо система, Лєро, може бути хоч квантова, а фундамент має бути бетонний. Як кажуть у нас у райцентрі: «Краще мати один біткоїн у кишені, ніж десять обіцянок від голови сільради». Артур, ходи-но сюди, буду вчити тебе «майнити»... поки що тільки пісок у пісочниці, але алгоритм той самий: головне — копати там, де інші не бачать золото.

Іван стояв посеред кабінету, крутячи в руках новенький айфон, який його помічник, молодий хлопець на ім'я Стас, щойно поклав перед ним як «головну зброю».

— Іване Олександровичу, зрозумійте, — гарячкував Стас, — зараз бізнес без «обличчя» — це як сервер без живлення. Нам треба сторіз! Треба показувати «успішний успіх», що ви їсте, як ви тренуєтесь, як ми приймаємо рішення. Люди купують у людей, а не в алгоритмів. Треба знімати все підряд!

Іван підняв на нього погляд, у якому змішалися подив і щире сільське нерозуміння цієї цифрової метушні.

— Слухай-но, Стасе, — повільно почав Іван, — ти мені пропонуєш зараз бігати з цією балалайкою по офісу і розказувати, якою пастою я зуби чистив? Ти хоч уявляєш, як це збоку виглядає? Це ж якби дід Панас, коли в нього корова отелилася, замість того, щоб теля витирати, бігав би навколо з фотоапаратом «Зеніт» і кричав: «Дивіться, підписники, у нас новий юзер у хліві! Ставте вподобайки, бо молока не дам!».

— Та ні, це ж особистий бренд! — спробував заперечити помічник.

— Бренд... — хмикнув Іван. — Ти мені кажеш «знімати все підряд». У нас у селі це називалося «нести все підряд», і за таке зазвичай по потилиці отримували, щоб не патякав зайвого. Ти хочеш, щоб я показував, як я вранці каву п'ю? Та це ж цікаво так само, як дивитися, як росте бур’ян на городі після дощу.

Він підійшов до вікна, дивлячись на Київ, що кудись поспішав.

— От дивись, Стасе. Сторіз — це як сільські плітки під магазином. Тільки раніше баба Галя знала, хто до кого прийшов, а зараз ти хочеш, щоб про це знав увесь інтернет. Я ж серйозний розробник, а ти з мене хочеш зробити тамаду на весіллі, який весь вечір мікрофон не відпускає. Якщо я почну постити кожен свій чих, то біткоїн від сорому впаде нижче, ніж ціна на кабачки в серпні.

Іван замовк на мить, потім хитро посміхнувся і навів камеру телефону на Стаса.

— Гаразд, давай спробуємо твій «маркетинг». Тільки по-моєму. Записуй першу сторіз: «Привіт, народ! Це Марков. Оце мій помічник Стас, він каже, що я маю показувати вам своє життя. Так от, показую: зараз я буду працювати, а Стас піде перевіряти порти, бо якщо система ляже, то його "особистий бренд" буде виглядати як побита градом кукурудза. Підписуйтесь на канал, ставте дзвоник, а я пішов діло робити, бо гроші самі себе не замайнять!».

Він кинув телефон назад на стіл.

— Ну що, пінг пройшов? Чи треба ще «фільтр» накласти, щоб я виглядав як хлопець, який не знає, з якого боку до трактора підходити?

Іван взяв телефон, виставив його на штатив (який він обізвав «цифровим ціпком») і розклав на дорогому мармуровому столі дві пари взуття: новенькі лімітовані кеди за кілька тисяч доларів і старі, перевірені часом гумові чоботи, які він привіз із села як оберіг.

— Так, Стасе, ти кажеш — «контент»? Ну, тримай агро-огляд, — хмикнув Іван і натиснув кнопку запису.

Сторіз: Марков vs Люкс

«Здоровенькі були, підписники! Оце мій помічник каже, шо я маю бути ближче до народу. Ну, куди вже ближче. Дивіться сюди, зараз будемо проводити краш-тест і порівняльний аналіз активів.

З лівого боку в нас — "блатні кеди". Шкіра молодого дермантина, підошва така тонка, шо якщо наступиш на копійку — розрізниш, орел там чи решка. Дизайнерські, кажуть. Коштують як півтори корови в хороший базарний день. Красиві? Ну, як перший хлопець на селі. Але користі з них — як з козла молока. Вийшов у них після дощу на Поділ — і все, твоя "лімітована серія" перетворюється на мокру ганчірку, а ти стоїш і дихаєш на них, шоб не дай бог пилинка не впала. Це не взуття, це — депозит без права зняття: дивитися можна, користуватися страшно.