Мертвий вузол

Офіс на Подолі змінився. Тепер це був двоповерховий опеплейс із броньованим склом, де замість трьох «голодних» технарів працювало тридцять кращих умів країни. Іван сидів у своєму кабінеті, розглядаючи на моніторі графіки, які впевнено повзли вгору.

Раптом внутрішній зв'язок пискнув. Голос секретарки був невпевненим:
— Іване Олександровичу, тут до вас чоловік... Каже, що він ваш батько. Запису немає, але він наполягає.

Іван завмер. Пальці, що лежали на клавіатурі, мимоволі стиснулися в кулаки. У пам'яті виринула стара батьківська хата, втомлені руки матері та порожнеча там, де в інших дітей був захист.

— Впусти, — коротко кинув він.

Двері відчинилися, і в кабінет зайшов чоловік, який виглядав як погана копія самого Івана через тридцять років. Потерта куртка, втомлені очі, в яких читався не сором, а жадібна цікавість, коли він оглядав дорогі меблі та панораму міста за вікном.

— Ваня... — почав він, намагаючись додати голосу теплоти, якої не було там чотирнадцять років. — Сину, я бачу, ти піднявся. Дивлюся новини, читаю... Гордість бере.

Іван не підвівся. Він навіть не відхилився на спинку крісла. Його погляд був таким же холодним і точним, як код, який він писав у «землянці».

— «Ваня» залишився в селі, де ти його кинув трирічним, — голос Івана різав повітря, як скальпель. — Для тебе я Іван Олександрович. Або M1, якщо тобі так простіше сприймати мою цифрову копію. Що тобі треба?

Батько зам'явся, переминаючись із ноги на ногу на дорогому килимі.
— Ну чого ти так одразу... Життя — штука складна, помилки були. Я от приїхав побачитися, з онуком познайомитися. Кажуть, Артурчиком назвали?

— Ти не знаєш ні мого сина, ні мого життя, — Іван повільно встав, і його тінь лягла на стіл, закриваючи чоловіка від світла. — Ти з’явився не тоді, коли мамі не було чим платити за світло. Не тоді, коли я збирав комп’ютер по смітниках. Ти з’явився, коли мій бренд став коштувати мільйони. Це не батьківський інстинкт, це пошук вигідної транзакції.

— Я просто хотів попросити... — чоловік нарешті здався, опустивши очі. — Обставини притисли. Борги, здоров’я вже не те... Ти ж багата людина, тобі ці гроші — як пісок.

Іван підійшов до вікна, повернувшись до нього спиною.
— Знаєш, у чому різниця між нами? Я побудував систему, де кожна дія має підтвердження. Твоє «батьківство» не пройшло верифікацію. Транзакція відхилена.

Він розвернувся і дістав із шухляди папірець. Це був чек, але сума на ньому була не такою, на яку, очевидно, розраховував візитер.
— Тут сума, що дорівнює всім аліментам, які ти не доплатив за ці роки, з урахуванням інфляції. Це мій останній «платіж» тобі за те, що ти дав мені життя. Більше в цій системі твого акаунта не існує. Охорона проведе тебе до виходу.

Чоловік хотів щось сказати, але зустрівся з поглядом Маркова — поглядом людини, яка давно викреслила всі «баги» минулого заради чистого майбутнього.

Коли двері зачинилися, Іван сів у крісло і відчув, як тремтять руки. Він дістав телефон і набрав Лєру.
— Привіт... Просто хотів сказати, що сьогодні ми з Артуром підемо в парк. Разом. По-справжньому.

Він зрозумів головне: успіх — це не можливість відкупитися від минулого, а сила не стати таким, як ті, хто тебе зрадив.

Минуло три дні. Іван сподівався, що чек стане фінальною крапкою, але система знову видала сповіщення про помилку. Батько чекав його біля парковки. Він виглядав ще жалюгідніше: розхристаний, з червоними очима, він мало не кинувся під колеса білого позашляховика.

— Ваню, стій! Я не про себе... Мені нічого не треба! — закричав він, задихаючись. — У мене там... ще двоє. Твої брат і сестра, Ваню. Малі зовсім. Їсти просять, а в хаті — шаром покоти. Хазяйка за борги виселяє. Ну нехай я собака, але вони ж ні в чому не винні!

Іван стиснув кермо так, що побіліли кісточки. «Брат і сестра». Нові змінні в рівнянні, яке він вважав розв'язаним.

— Сідай, — коротко кинув Марков.

Він не поїхав у ресторан чи офіс. Він наказав батькові показувати дорогу. Вони їхали довго, кудись на околиці лівого берега, де закінчувався глянець столиці й починалися обшарпані панельки.

Коли вони зайшли в орендовану «гостинку», Івана накрило дежавю, від якого перехопило подих. Запах дешевих макаронів, вогкість і розкидане взуття, яке «просило каші». На розкладному дивані сиділи двоє дітей: дівчинка років семи і хлопчик, трохи старший. Вони не гралися в планшетах. Вони просто сиділи і дивилися в одну точку, наче в них теж вимкнули живлення.

— Ось... — батько махнув рукою, затинаючись. — Це Іван. Ваш... старший.

Діти злякано подивилися на дорогого гостя в ідеальному піджаку. Іван підійшов ближче. Його очі, звиклі до мільйонних транзакцій, миттєво відсканували реальність: бліда шкіра, старі футболки не за розміром і порожні тарілки на столі. Це була не драма для камер — це був «код виживання» у його найгіршій ітерації. Тій самій, з якої він сам колись вирвався.

Іван присів навпочіпки перед малим хлопцем.
— Як звати?
— Денис, — ледь чутно відповів той.
— А мене Іван. Тримай, — Марков дістав із кишені свій останній смартфон (робочий девайс) і просто вклав хлопцю в руки. — Там є ігри. А пізніше я навчу тебе, як писати для них код.

Він підвівся і розвернувся до батька. Той уже відкрив рота, готуючись до чергової порції благань, але Іван випередив його.

— Слухай мене уважно, — голос Маркова став тихим і небезпечним. — Ти для мене — порожнє місце. Помилка в системі. Але вони... вони — це чистий код. Я не дам тобі їх зіпсувати.

Іван дістав телефон і набрав номер начальника своєї служби безпеки.
— Сергію? Зараз скину геолокацію. Знайди тут нормальну трикімнатну квартиру в оренду на моє ім'я. Завтра переїзд. І знайди мені няню з педагогічною освітою. Таку, щоб і за дітьми гляділа, і за цим... «батьком». Якщо він хоч раз прийде додому напідпитку або зачепить їх пальцем — виселяй його на вулицю в той же момент. Ключі залишаться в няні.