Обручки з кодом і запах сіна

Спочатку він сів за стіл і вперше за довгий час відкрив не термінал з кодом, а звичайний графічний редактор. Він сам накидав ескіз обручок. Це не були просто золоті «бублики» з діамантами. Він придумав такий візерунок, щоб краї обручок сходилися, як дві половинки єдиного пазла, а всередині був вигравіюваний набір цифр — координати того самго мосту, де вони вперше поцілувалися.

З цим ескізом він пішов у найдорожчу ювелірку в центрі Києва. Товстий майстер у золотих окулярах довго крутив малюнок у руках.
— Хлопче, ти впевнений? Це ж ювелірна робота, тут мікронна точність треба.
— Роби, — відрізав Іван, кидаючи на стіл пачку доларів. — Щоб блищало так, як мої очі, коли я на неї дивлюся.

А далі почався план «Сільська романтика 2.0».

Марков орендував на вечір дах одного з елітних будинків на Печерську, але замість білих скатертей і офіціантів у метеликах, він привіз туди... три причепи свіжого, пахучого сіна. Він власноруч розкидав його по всьому даху, поставив посередині старий дерев’яний стіл, застелив його вишитою скатертиною, яку йому ще колись бабуся в дорогу дала.

Коли сонце почало сідати за київські пагорби, він зав’язав Лєрі очі й вивів її на дах.

— Марков, якщо ти мене зараз скинеш або це черговий прикол з твоїми серверами — вб’ю! — сміялася вона, тримаючись за його руку.

— Тихо, не спойлери, — шепотів він.

Він зняв пов’язку. Лєра застигла. Навколо — розкішний нічний Київ, вогні, висотки, а під ногами — справжнє село. Пахло так, ніби вони щойно повернулися на сінокіс. На столі стояла миска домашніх вареників (які він замовив у найкращого шеф-кухаря, але попросив зробити «як у мами») і пляшка холодного молока в скляному глечику.

Іван підійшов до неї, трохи ніяковіючи, і дістав оксамитову коробочку.
— Чуєш, Лєро... Я тут багато чого в житті ламав і будував. Але без тебе я просто пацан з дирявою кишенею. Ти повірила в мене, коли в мене навіть інтернету нормального не було.

Він став на одне коліно прямо в це сіно.
— Коротше, я не вмію красиво говорити, як у тих серіалах. Але я хочу, щоб ти була моїм «головним сервером» до кінця днів. І щоб наш Артур бачив, що його батько — не просто бізнесмен, а людина, яка за свою жінку і в вогонь, і в сіно. Станеш моєю дружиною?

Лєра дивилася на нього, на ці обручки з координатами їхнього минулого, на ці вареники посеред Печерська, і в неї в очах заблищали сльози.
— Ти дурень, Марков... Такий сільський дурень. Звичайно, так!

Вона кинулася йому на шию, і вони повалилися прямо в це запашне сіно, сміючись на весь нічний Київ. У ту хвилину 2013-й рік здавався найкращим часом у всесвіті.

Іван розлігся на сіні, зажував якусь травинку і, мружачись від задоволення, глянув на Лєру. Навколо — нічний Київ, вогні Печерська, а в них тут свій хутір на даху висотки.

— Чуєш, Лєро, — він покрутив на пальці обручку, яку щойно їй надів. — А ну кажи чесно: яким ти бачиш наше весілля? Я вже, в принципі, прикинув: орендуємо «Олімпійський», заженемо туди сотню лімузинів, шоб аж ДАІшники посивіли, і тамаду візьмемо такого, шоб кричав «Гірко!» так, шо в Броварах було чути. Елізабет каже, шо для іміджу треба пафос, шоб дніпровські лопнули від заздрощів.

Лєра тихо засміялася, похитавши головою, і притулилася до його плеча.

— Марков, от ти наче мільйонер, а мізки все одно як у того пацана, шо на дискотеці в селі колонки підключав. Нащо воно нам? Усі ці сукні-торти, п’яні родичі в ресторанах і офіціанти з кислими рожами... Я не хочу вистави для когось. Я хочу, щоб нам було в кайф. Розумієш? Просто і по-нашому.

Іван на мить замовк, перетравлюючи почуте. Його план з лімузинами щойно з тріском провалився, як старий Windows.

— Просто, кажеш? — він хитро примружився, і в очах з’явився той самий сільський вогник. — Ну, раз так, то слухай мою версію «ексклюзиву». Значить, ніяких ресторанів. Їдемо на наш ставок у село. Ранок, туман такий, шо жаби одна одну не бачать. Я сижу на березі на старому ящику, в руках — вудка. На мені піджак дорогий, ну, шоб солідно, а під ним — тільняшка і сімейки в горошок.

Лєра пирснула в кулак, але він продовжував:

— І тут, прикинь, клює! Я тягну карасика, такого жирного, грамів на триста. А тут ти виходиш з-за очерету. В прикольній білій сукні, фата по росі волочиться, а в руках замість букета — баночка з черв’яками. Підходиш, кажеш: «Ну шо, Іване, клюнуло?». А я тобі: «Клюнуло, Лєрочка, на все життя клюнуло!».

— І шо, прямо там, біля очерету, розписуватися будемо? — сміялася вона.

— А чого нє? Поставимо табуретку, замість вівтаря — відро з рибою. Батюшка на човні підпливе. Вип’ємо по чарці домашньої наливки, заїмо шашликом прямо з шампура — і всьо, справі кінець. Оце я розумію — рейтинг! Усі твої подружки в Києві здуріють, коли фото побачать, де ти в білій сукні карася з крючка знімаєш.

Лєра так розсміялася, що ледь не звалилася з копиці сіна.
— Ти дурень, Марков! Справжній сільський дурень. Але знаєш... я згодна навіть на карася. Аби з тобою.

Іван на хвилину замовк, дивлячись, як Лєра сміється з його жартів про карасів. Він зрозумів, що всі ці плани про лімузини чи навіть іронічні ставки — то просто шум. Він притягнув її до себе, вдихаючи запах її волосся, і його голос став несподівано тихим і серйозним.

— Знаєш, — сказав він, погладжуючи її руку, — а давай і справді без усього цього цирку. Без тамади, без черв’яків і без дніпровських «рішал» у костюмах.

Лєра підняла на нього очі, чекаючи на черговий прикол, але Іван не посміхався.

— Просто розпишемось. Тільки ти і я. Ти в тій самій прикольній білій сукні, яку сама вибереш — без оцих кілометрів фати, просто щоб тобі було зручно. Я — в нормальній сорочці. Зайдемо в РАЦС на Подолі, поставимо підписи, і все. Ніяких камер, ніяких натовпів. Тільки ми двоє, наше сонце і цей Київ 2013-го, який під нами лежить.

Лєра затамувала подих. Такий варіант їй подобався набагато більше за будь-який «рейтинговий» сценарій.