Дві смужки на Подольському горизонті

Та ніч була така, що хоч ножем повітря ріж — густа, тепла, пахла каштанами і трохи бензином з набережної. Після парку атракціонів, де вони нагодували одне одного цукровою ватою і насміялися з пафосних мажорів, у квартирі на Подолі нарешті стало тихо. Іван дивився на Лєру і розумів: оце і є його найбільший виграш. Не біткоїни, не офіси в Дніпрі, а оця дівчина, яка не побоялася бути з ним, пацаном із землянки.

Тієї ночі вони кохалися так, ніби завтра прийде кінець світу, або принаймні вимкнуть весь інтернет на планеті. Без жодних розрахунків, без планів — просто два молодих тіла, які нарешті дорвалися одне до одного після всієї тієї біганини. Іван заснув під ранок з такою посмішкою, ніби йому щойно подарували ключ від усього Києва.

Минуло пару тижнів. Життя крутилося: гроші капали, Елізабет там у Дніпрі «строїла» колишніх партнерів, як новобранців у армії. Але одного ранку все пішло не за сценарієм.

Іван прокинувся, потягнувся, чекаючи, що зараз Лєра прийде і почне підколювати його за «сільську» звичку спати до обіду. Але на кухні було тихо. Він заглянув у ванну і побачив її. Лєра сиділа на краю ванни, бліда, як та крейда, якою він у школі на дошці формули писав. У руках вона тримала маленьку пластмасову паличку.

— Марков, дивись, — прошепотіла вона, протягуючи йому тест. — Схоже, дострибалися ми з тобою по парках.

Іван глянув на ті дві рожеві смужки, і в нього в голові на мить стало темно, як у тій землянці, де він колись починав.
— Це шо... серйозно? — він почесав свій каскад. — Дві штуки? Це значить, шо в нас буде третій?

Лєра ледь не засміялася крізь сльози.
— Ну не п’ятий же, дурнику. Вагітна я. По справжньому. Не в комп’ютері твоїм.

Марков сів прямо на підлогу, спершись спиною на пральну машинку. Весь його гонор, «понтовий» білий позашляховик і дорогі годинники в один момент стали якимись неважливими. Він згадав свою маму, як вона гнула спину на городі, щоб у нього була копійка на школу. Згадав батька, якого бачив частіше на фото, ніж у житті.

— Чуєш, Лєро... — він взяв її за руку. — Я ж у тому селі клявся, шо мої діти ніколи не будуть знати, шо таке порожній холодильник і диряві кеди. Я ж тепер за цього малого весь Київ на вуха поставлю.

Він притягнув її до себе, зарившись носом у волосся.
— Якщо пацан — назвемо Артуром. Хай буде Король Артур. Тільки не з мечем, а з моїми мізками. Буде в нас свій спадкоємець престолу на Подолі.

Лєра притислася до нього, і він відчув, як вона нарешті розслабилася.
— Артур Марков... — прошепотіла вона. — Звучить солідно. Не те що «Іван із землянки».

Іван усміхнувся. Він ще не знав, як воно — міняти пелюшки і не спати ночами, але одне знав точно: тепер він битиметься за свій бізнес, як скажений пес. Бо тепер у нього в «списку очікування» з’явився найважливіший клієнт у житті.

Марков кілька днів ходив сам не свій. Гроші на рахунку росли, біткоїн штурмував нові висоти, але в голові в нього була лише одна «схема» — як зробити Лєрі пропозицію так, щоб вона і через сорок років згадувала це з усмішкою, а не з пафосним виразом обличчя.