1

– Галино, Олексіївно, до вас відвідувачка, – кучерява голова секретарки Олі висунулася в шпаринку ледь відкритих дверей кабінету.

– Хто така і по якій справі? – сухим тоном поцікавилася Галина Олексіївна відірвавши погляд від екрану монітора комп’ютера який зараз споглядала.

– Каже що ваша давня знайома і хоче поговорити на особисту тему.

Галина Олексіївна невдоволено кривиться почувши ці слова. Секретарка у неї хоч і вертка в роботі, та на жаль інколи не надто тямуща. Не могла ось це допетрати, що господині кабінету в цю хвилину не до випадкових відвідувачів, з їхніми особистими питаннями. Вона ж бо зараз зайнята більш важливими, невідкладними справами, щоб відволікатися на чиїсь малозначущі, дріб’язкові проблемки. Але й відмовляти тепер теж якось не годилося, бо мабуть до вух гості вже долетів ця розмова.

– Запрошуй її сюди, – коротко кидає Галина Олексіївна й швидко закриває на комп’ютері сторінку сайту інтернет-магазину модного жіночого одягу. На жаль вибрати собі омріяні ботфорти їй і на цей раз не вдалося. Доведеться вечері ще трохи посидіти в мережі, а можливо й порадитися з чоловіком, щоб нарешті визначитися який подарунок на іменини собі зробити.

Двері кабінету розчиняються навстіж і на порозі з’являється неждана візитерка. Це висока статна жінка, середнього віку, одягнута в строгий брючний костюм темно-вишневого кольору. Пишне каштанове волосся у неї ледь сягало плечей, руки стискали яскраво-червону папку, ноги були взуті в чорні шкіряні лофери. Перші миттєвості риси обличчя прибулої видаються Галині Олексівні наче чимось знайомими, і лиш уважніше придивившись до цих яскраво-карих очей, тонких, міцно стулених вуст й двох ямочках на щоках вона нарешті впізнає ту хто до неї прийшов.

– Лоро, невже це ти! – вигукує вражена Галина Олексіївна схоплюючись зі свого місця – Скільки літ, скільки зим. Давно вже в наших краях?

– Привіт Мандаринко! – стиха відповідає Лора і по її лиці пробігає щось віддалено схоже на посмішку. – Справді, наче вік не бачилися. В місто приїхала лишень кілька днів тому.

– То чому не зайшла чи хоча б не подзвонила?

– Вибач, мала деякі клопоти й негаразди.

– Олю, приготуй нам дві філіжанки чаю – це розпорядження Галина Олексіївна адресувала секретарці, а гості запропонувала: – Вмощуйся зручніше й розказуй що і до чого. Так кортить дізнатися як складалося твоє життя останнім часом. Ми ж на жаль практично перестали спілкуватися тепер, хоча колись були подругами нерозлийвода.

– Ой, та не все відразу, – на цей раз обличчі Лори з’явилися насправді радісна посмішка. – Приємно згадати той безтурботній і щасливий період нашого життя. Шкода що сьогодення не таке безхмарне і веселкове як нам тоді мріялося.

Увійшла Оля з тацею на якій парували дві великі філіжанки кави. Галина Олексіївна взяла одну з них до рук, відсьорбнула маленький ковточок гарячого напою й підтакнула подрузі:

– Так, непрості зараз часи настали. Війна ніби і не близько та все ж її лиховісний подих долітає і до нас. Регулярні повітряні тривоги, численні біженці та переселенці, втрати в родинах друзів, близьких й просто знайомих. А найстрашніше те, що інколи здається наче всьому цьому жахіттю ніколи не буде кінця.

– Ти на щастя й маленької дещиці не бачила того що довелося пережити мені – промовила Лорі і в її голосі забриніла сльози. – Але не хочу про це згадувати, давай краще поговоримо про щось приємніше.

– Давай, – з готовністю погоджується хазяйка кабінету й дещо пригадавши запитує: – Оля говорила буцім ти маєш якусь особисту справу до мене?

– Маю, – коротко кидає Лора і відставивши в сторону недопиту філіжанку кави простягає Галині Олексіївні папку, котру досі тримала на колінах. – Хочу попрохати твого сприяння в прийнятті мого сина у ваш ліцей.

– Що, невже все так серйозно?

– Так дуже серйозно. Ми були змушені перебратися сюди. Поки що замешкали в моїх батьків, а там якось вирішимо питання з житлом. Та це неважливо. Головне зараз щоб Святослав продовжив навчання. То допоможеш?

– Звісно що допоможу. Хоча половина навчального року вже проминула, та не думаю що це не стане на заваді. Все таки я директорка ліцею. Тільки мушу відразу попередити про одну річ.

– Яку?

– Ми хоч і не пасемо задніх серед освітніх закладів держави, однак до школи де раніше навчався твій син, нам ще далеченько.

– Мандаринко, не прибідняйся, – лукаво зиркнула на подругу Лора. – Я ж бо добре знаю про високу репутацію твого ліцею.

І це була щира правда.