ХАЙ БУДЕ СВІТЛО

ХАЙ БУДЕ СВІТЛО

     Зниження було жорстким.  Корпус вантажного  корабля  гуркотів так, ніби по ньому тупцювало стадо ворліанських слоноподібних павуків. Десь на половині зниження до поверхні планети — від корпусу стали відвалюватися великі деталі. Що відірвалося цього  разу, бортмеханік Ван Джу безуспішно намагався визначити на слух. З кожним тріском та скрипом  шпангоутів Гаррі Ван Джу здригався так, наче руйнували не корабель, а його самого.

     Помічник командира,  зв’язківець   Валерій Гальченко із співчуттям дивився на свого товариша, кажучи йому   одне слово: «Сядемо!..» Ось тільки впевненість у його голосі поступово зменшувалась.

Єдиною людиною в кабіні, яка ще хоч якось намагалася контролювати ситуацію, був командир, досвідчений космонавт, у минулому військовий пілот — Сергій Зорін. Він  пихтів, мов майстер важкої атлетики, намагаючись упоратися з механічним штурвалом, що уперто рвався з його рук.

     Посадка з використанням механічних атмосферних систем керування — це був давно призабутий у космосі вищий пілотаж. На більшість  кораблів  зоряного торгового флоту такі системи давно  не ставили, і якщо вони були, їх демонтували. Та  Зорін вважав: усе,  що передбачено конструкцією корабля, колись стане в нагоді. І саме така ситуація настала.

     Темна матерія, за допомогою реактору  сконцентрована позаду,  раптом, мов  величезна рогатка, викинула їх корабель з транспортного коридору, який вів до далекої  колонії землян,  в неосяжні простори космосу. Словом,  корабель мимоволі перейшов на звичайний політ — прямо посеред маршруту, у невідомих координатах, та ще й відносно недалеко від якоїсь зірки. Повторні спроби запустити реактор нічого не дали. Ван-Джу лише вдалося в аварійному режимі запустити маневрові двигуни;  проте комп'ютер перебував у «комі». Отже, корабель міг пересуватися, фактично, на ручному керуванні і тільки  на невеликі відстані. Системи зв'язку теж підкинули свій сюрприз: Гальченко не тільки нікого не чув на всіх частотах, але й не міг нікому нічого передати; працював лише аварійний маяк. У причинах такого збою  треба було розбиратися, і не за умов космічного «дрейфу», а десь на ремонтній базі…

     Коли маневрові двигуни припинили хаотичне обертання корабля,  екіпажу  стало ясно, що вони знаходяться біля однієї з планет близької зірки. Зірка була досить тусклою, червонуватою. На темній стороні планети явно позначилася мережа вогнів, характерних для цілком розвиненої цивілізації. За кілька діб вдалося зблизитися з планетою настільки, що космонавти вже  розрізняли на її поверхні рух вогнів. Планета явно була заселена, але звідти чомусь не чули їх аварійний маяк. На думку командира, це було просто нереально — але було…

    — Нас не могло далеко закинути, — казав  Зорін.  — В тому секторі, де ми знаходимось, не може бути невідомих інопланетних поселень. Отже, це земна колонія. Можливо, наш маяк і чують, та чомусь не відповідають. Треба сідати й розбиратись.

     Діяти потрібно було швидко…   Після короткої підготовки Зорін повів корабель на посадку. Екіпаж визначив напрямок на скупчення вогнів, що нагадував конфігурацію невеликого космопорту, і стартував.

      «Вантажівку»  жорстко потріпало під час посадки, десь у середині траєкторії спуску відмовила остання автоматизація.   І все-таки вони сіли... сіли жорстко, розгубивши дорогою частину навісних елементів корпусу, у тому числі  блоки антен далекого зв'язку.

     —  Нічого не розумію, —  роздратовано сказав командир, вдивляючись у пустельний темний обрій. Корабель, наскільки це було видно, стояв на рівній галявині, серед густої рослинності;   навколо — ні доріг, ні космопорту.

     — Ми що, плюхнулись у якийсь міський парк? – здивовано спитав Гальченко.

     — Могли й промахнутися, —  підтвердив Ван-Джу. — Коли жбурляти корабель стало, я не те що горизонт, — усе,  що в кабіні, перестав чітко бачити.

    — Та ні, — заперечив  Зорін, —  я вів машину саме на посадковий майданчик  космопорту... і де він?!

    — Вологість… склад повітря… температура…

 Ван-Джу перебирав дані, отримані із зовнішніх датчиків, намагаючись вникнути в те, що чекає екіпаж за бортом.

     —  Е ні!  — вигукнув помічник, глянувши через плече бортмеханіка.  — Бактеріологічна обстановка несприятлива, я без скафандра за борт ні ногою. Інші дані в нормі, крім домішок аміаку. Та все одно, дихати було б важко.

    — А ось і  твій «космопорт»,  — раптом здивовано сказав Ван-Джу, киваючи на  ілюмінатор.

З сутінку у світло посадкових фар вийшло кілька величезних істот, схожих на земну комаху-мутанта. Безліч очей кожної сяяла у світлі прожектора.

    — Погаси  світло, — рішуче сказав Зорін.

Ван-Джу клацнув вимикачем, і  навколо корабля запанувала темрява.

     — І що? – не зрозумів Гальченко.

     — Чекаємо, — відповів бортмеханік.

     — Чого?!

    —  Світлового шоу, — відповів Ван-Джу.

     Вдалині від корабля, справді, один за одним почали спалахувати вогні. Вже за кілька хвилин поле навколо корабля стало дійсно схоже на парк, уставлений вуличними ліхтарями.

     — Світляки! — видавив із себе Гальченко.

     — І не просто світляки, а завбільшки з крокуючий  навантажувач, — поправив його бортмеханік.

     — Я знаю, де ми, — після хвилинної паузи сказав Ван-Джу. — Це планета Штора-чотири. Сузір'я  Візничий; система зірки Штора, яку ми не бачимо з Землі. Тут немає поселень, це планета-заповідник.

    —  Ось так потрапили! — розвів руками командир. —  Без зв'язку — ми тут можемо роками засмагати, і ніхто нас не знайде!

    — Позагоряти не вийде, —  невесело всміхнувся Ван-Джу. — Бачили зірку? Вона вже згасає. Тут ніколи не буває сонячного дня. Власне, тому вони й світяться самі. Пристосувалися.