48

Корабель став на рейд раніше на дві години, тож у Володимира був вільний час. Він зміг відпроситися у капітана на берег на декілька години. Хоч капітан і отримав листа від слідчого управління, що Володимира не треба пускати на берег, але хто тих цивільних розбере, чому він має тримати на кораблі людину після навчань, та ще й не матроса, а лікаря.

Володимир як тільки отримав добро від капітана, взяв мобільник і збіг по трапу то заходився телефонувати Тані, хоч вона й просила забути її номер.

Після довгих гудків, на тому боці, дзвінкий дівочий голос сказав:

– Алло! Це хто?

– А це хто? – Володимир аж зупинився з несподіванки. В слухавці пролунали короткі гудки. Володимир лайнувся, зрозумівши що його використали та викинули як непотріб. І це добре, якщо не доведуть, що він причетний до зґвалтування. Тому було над чим подумати. Володимир зайшов до кав’ярні. У цей час там було повно відвідувачів, і гамірно як і у будь-якому портовому місті світу.

Володимир підійшов до шинквасу і замовив пляшку горілки і попросив одну чарку.

– А не зарано для горілки? – Запитав кельнер.

– Це тебе не стосується. – Не дуже чемно відповів Володимир і відійшов, взявши пляшку і чарчину у дальній кінець кав’ярні, де залишався столик. Він зайняв столик по сусідству з компанією трьох міцних чоловіків, один з яких глянув на нього так, що аж мороз по шкірі сипонув, але Володимир сів спиною до цієї компанії і заглибився у свої думки раз по раз наливаючи горілку у чарку і п’ючи за один раз навіть ні разу не скривившись.

Тільки-но Володимир сів, як Гуртовий видобув з теки, яку мав з собою якесь фото, глянув на нього і впевнившись, що чоловік за сусіднім столиком це той, кого він приїхав допитувати, то кивнув сам собі і поклав фото знову до теки. В кишені Володимира Івановича завібрував телефон. Телефонував колега Гуртового.

– Що сталося? – Володимир Іванович знав, що просто так цей слідчий нікому не телефонує. Він і сам був таким.

– Знаєш Володю, не чекав я такого. При обшуку у фігуранта однієї справи здається знайшли і те що потрібно тобі. А саме фото і флешку з відео, яке може об’єднати наші справи.

– А цей фігурант, часом не власник «Шерлоку».

– Так! – Здивувався співрозмовник, але нічого не запитав.

– Зателефонуй Сліпку, він адвокат потерпілої і має знати усі факти.

– Гаразд. – І співрозмовник від’єднався.

Через п’ять хвилин зателефонував Юхим Іванович і поділився інформацією, що обличчя того, хто зґвалтував Поліну, засвітилося на фото. Це фото не ввійшло до колажу, який Тетяна надіслала Андрієві, тож Андрій не знав, що чоловік за сусіднім столиком був тим, хто зруйнував їм з Поліною життя.

Тож Володимир Іванович зателефонував до приятеля з місцевого відділку з яким колись навчався і якого не бачив багато років, та попросив надати допомогу у затриманні злочинця. Володимира затримали.

Ввечері Гуртовий з Андрієм і Павлом сіли на потяг до Харкова.

– Ось і склалося все в одне. – Це Гуртовий мовив до Либідя і Яцури.

– Що ви маєте на увазі? – Запитав Андрій.

– Та то я про своє. Дивні справи інколи відбуваються. Дивні співпадіння бувають. – Відповів Гуртовий. Андрій кивнув, хоча й не знав, що мав на увазі Володимир Іванович.

Вранці наступного дня чоловіки були вже в рідному місті.

Павло зателефонував Катерині і ввечері полетів як на крилах на побачення.

Поліна була в селі у батьків і оговтувалася від пережитого. Сиділа у дворі і чистила картоплю для борщу. Зненацька скрипнула хвіртка.

– Добрий вечір! – Почувся оксамитовий баритон.

Поліна рвучко підняла голову. Промайнула думка, що це Андрій її знайшов. Голос належав чоловіку, приблизно її віку. Чоловік був вдягнутий в спецівку, взутий в кирзові чоботи а на голові мав картуза. Брудні руки і замурзане обличчя свідчили про те що чоловік тяжко працював.

Дівчина привіталася майже з полегшенням.

– Добрий вечір!

Але ж як той, хто зайшов у двір схожий на Андрія, навіть голос схожий. З хати вийшла мати Поліни і запропонувала чоловіку води, щоб вимив брудні руки і обличчя.

– Мамо, це хто? – Запитала дівчина у матері, коли чоловік пішов.

– Це Володимир – при цих словах Поліна здригнулася, пам’ятаючи про свого кривдника і свій сором. Мати здивовано подивилася на неї:

– Ти чого? Він хороший хлопчик. Щоправда неодружений. Може ти йому сподобаєшся і ви одружитеся і в нас з батьком нарешті будуть онуки.

– Мамо, я не збираюся заміж. – Різко відказала Поліна і покинувши чистити картоплю пішла в хату. Там закрилася в своїй кімнаті, впала на ліжко і довго ридма ридала аж поки не виплакалася. Мати стоячи під дверима не розуміла, що сталося, але ж материнське серце не обдуриш. Вона скоріше здогадалася ніж взнала, що сталося з донькою. Коли Полінка вийшла з кімнати, картопля була почищена і борщ зварений. За столом сидів батько і вечеряв.

– Йди доню вечеряти до мене.

– Чогось не хочеться.

– Припини доню, все перемелеться, борошно буде.

– Пилипе не чіпай її. Не хоче, не змушуй. – Мати розуміла доньку і обійняла її:

– Пішли спати дитино, пішли моя маленька і однією рукою погладила її по волоссю. – Ти ж моя розумнице, ти ж моя люба доня. – При цих словах, Поліна не стримала сліз. Вони потекли з очей. Стукнула хвіртка знадвору.

Поліна сховалася у іншій кімнаті, а коли вийшла, то вже не видно було, що до того вона плакала. Мати припрошувала до вечері якусь жінку, яка відмовлялася. Вона просто зайшла до Полінкиної матері порадитися, бо начебто чула, що та шиє речі на замовлення, а сама пильно поглянула на Поліну.

– Ні, ні. Я не шию для людей, тільки дещо для своїх домашніх.

– Що ж,значить мене ввели в оману. – Відповіла жінка, а сама знову поглянула на Поліну. Швидко попрощалася і пішла.

– А хто це був, мамо? – З подивом запитала Поліна.

– Це Володя Лабзенка мати. Видно ти йому приглянулася. Пам’ятаєш, він сьогодні до нас у двір заходив.