47

Піклуючись про доньку, Яцура відвіз її до своїх батьків, проте про Ларису навіть не згадав, як не поїхав і в лікарню до неї. Цього разу він хотів вчинити правильно і поїхав до Поліни. Хоч і знав де дівчина мешкає, але не був у неї жодного разу.

– Ви до кого? – Запитала консьєржка в під’їзді.

– До Поліни Мареля. – Відповів Яцура.

– Мареля, Мареля… Немає тут таких.

– На другому поверсі знімає квартиру з подругою.

– А ця Поліна? Поля? Полюшка? Полінка? Вибачте, що зразу не зрозуміла, але я її ніколи інакше як Полюшка не називала. Чемна дівчинка, вихована, але немає її.

– Як немає? – Сторопів Яцура, думаючи про найгірше.

– Поїхала вона. До батьків поїхала. Тільки подруга одна живе зараз.

– Тоді я до подруги.

– А її теж немає. На роботі вона. А ви власне хто? І за яким правом ставите мені питання про пожильців. – Стара жінка надала собі неприступного вигляду. Яцура ледве не розсміявся, але нічому було радіти

– Пробачте. – Тихо мовив чоловік і вийшов з під’їзду. До нього долетіли останні слова старої жінки.

– І ходять тут, і ходять, топчуть, а мені прибирай. – Консьєржка за сумісництвом ще й мила підлогу у під’їзді. Так хоч на прожиток вистачало, а не тільки на хліб і воду.

Яцура вийшов і подумав, що зостався він «біля розбитого корита», як та стара з казки про золоту рибку. І кохану втратив, зрадивши її як остання падлюка і сім’ю не зберіг, бо дружина й не думала зупинятися в своїх бажаннях. Не придумавши нічого кращого, він поїхав до Тетяниної квартири, де жив Павло. Того поки що не поновили на роботі, бо ДБР ще не завершила розслідування. Але все було на користь Павла і через два-три дні він мав заступити на службу, а поки що був вільний, аки пташка. Дорогою Яцура купив дві пляшки «Лежандера», потім скептично глянув на них і купив ще пляшку «Каліпсо».

Павло сидів удома і спілкувався з Катериною телефоном. У дівчини якраз було «тихе» чергування – ніяких надзвичайних випадків, таке буває раз на рік, а то й рідше. У двері хтось подзвонив.

– Вибач кохана, піду відчиню.

Через хвилину Катя почула в слухавці вражений вигук:

– О, Андрію, яким вітром? – І зрозуміла, що коханому не до неї, тому скинула виклик. Павло тут же перетелефонував:

– Ти чого? Образилася?

– Ні, не хочу заважати. Я розумію.

– Але ж ти зі мною не прощаєшся?

– Звісно ні! Куди ж я тепер без тебе? – Відповіла Катя і Павлові було зрозуміло, що вона посміхається.

– Я тебе кохаю. – Пошепки промовив Павло.

– Я тебе теж. – Так само пошепки відповіла Катя.

– Ну і що будемо робити? – Запитав Павло Андрія.

– Культурно відпочивати, – показав Андрій на пакет зі спиртним. – Мені треба з кимось порадитися.

– Ага, тільки боюся це нам забагато буде.

– Щоб не було мало.

Зранку Яцура прокинувся від якогось монотонного стукоту.

– Хто там грюкає, – розплющив одне око Андрій,і раптом підскочив наче вжалений. Павло спав напроти. Андрій взяв його за плече і з силою струсонув.

– Прокидайся! Що коїться?! – При цих словах Павло застогнав, голова схилилася з подушки і відчувши, що він зараз впаде з ліжка, чоловік знехотя відкрив очі і втупився поглядом у вікно навпроти. За вікном пропливали дерева якогось лісу. Глянувши навсібіч, Павло сів, а потім звівся на рівні ноги, але підлога хитнулася під ногами і він полетів прямо на Яцуру, який сидів на ліжку.

– О! Які орли, – сказав якийсь чоловік, проходячи повз.

– І що це таке? – Павло був не в гуморі, і запитально дивився на Яцуру. Яцура тільки знизав плечима.Вони вдвох знаходилися в потязі, а в якому, треба було ще з’ясувати. Андрій обхопив голову, яка боліла, руками і застогнав.

– Порадився, називається. – Сказав сам собі. Павло тільки глянув на нього і промовчав. Від дверей тамбуру показався чоловік у формі працівника потягу. Андрій пригадав його, коли сідали в потяг разом з Павлом, то він не хотів їх пускати, поки один з «цих двох алканів» не дістав посвідчення, а потім ще ці двоє з ним і пили чай з коньяком. Тільки Павло з Андрієм пили коньяк з чаєм, вірніше вже без чаю. Провідник якраз підійшов до них:

– Ви хлопці, як? – Турботливо запитав.

– Все нормально, тільки голова болить. – Відповів Андрій.

– Казав я вам, та не послухали мене. – Похитав головою провідник.

– Казали, але скажіть куди ми і навіщо їдемо? Все пам’ятаю, а цього не пам’ятаю. – Втрутився Павло.

– До Одеси ви їдете на потязі, а куди далі не знаю і навіщо не знаю.

– Як до Одеси? – Хором запитали обоє.

– Потягом. – Посміхнувся провідник. – Через годину кінцева станція. Андрій схопився за голову. Я ж маю бути на роботі, а не в Одесі.

– До вечора маєте час пройтися. У нас гарне місто. Одеса-мама. Я тут народився. – Видно, що провідник пишається.

– Ну що ж, дякуємо за гостинність, нічого не поробиш. Погуляємо по Одесі, а ввечері додому. – Павло і не сумував, тільки треба було зателефонувати коханій, що сьогодні не прийде, щоб не чекала даремно. Він витягнув з кишені телефон і лайнувся, той розрядився.

– Андрію, дай з твого зателефонувати, бо мій сів.

– Мій теж сів. – Відповів Яцура, видобуваючи з кишені телефон.

– Зараз я свій принесу – мовив провідник, але з сусіднього купе протягнув мобільник чоловік, поставою схожий на Андрієву з обличчям, що важко запам’ятати:

– Телефонуйте.

– Дідько, я номера Каті не пам’ятаю. – Знову вилаявся Павло.

– Можна? – Протягнув руку до телефону Яцура. Чоловік з обличчям, що важко запам’ятати кивнув. Яцура швидко набрав робочий номер свого відділку:

– ….. Черговий Макарчич слухає.

– Макарчичу, це майор Яцура, мене сьогодні не буде.

– А вас уже шукав полковник.

– Передай полковнику, що завтра о другій половині дня буду. Виникли особисті проблеми.

Увесь цей час, чоловік з сусіднього купе, який поділився телефоном з Яцурою і Либідем телефоном, сидів прикривши очі. Відкрив їх тоді, коли Либідь обережно рукою торкнувся його плеча, щоб віддати телефон.