43

В який момент Поліні не стало мужності боротися за себе, за своє життя, за свою долю? Вона розуміла, що ніколи не відмиється від того що сталося, розуміла, що невинна в тому, що сталося, але внутрішній голос нашіптував, що вона сама, сама, сама… Все сама. І подумки дівчина була з ним згодна, у той час, як Володимир Іванович носився містом, намагаючись склеїти докупи безнадійну справу. Навіть зателефонував у військову прокуратуру знайомому і запитав, чи видадуть Володимира, як ґвалтівника, якщо він доведе його причетність, на що отримав відповідь на яку й сподівався. Тепер потрібно було довести причетність колишнього інтерна, а тепер працівника медичної служби, який до того ж залишив землю і був присутнім на кораблі під час навчальних тренувань у морі. Можливості допитати його не було, поки корабель не стане на рейд у порт Одеси. А ще треба було купу папірців отримати, які б дозволяли це зробити. Добре що Україна не дуже велика країна і не треба долати великі відстані, а ще багато значить мобільний зв’язок і Інтернет. Хоча на важливі зустрічі Гуртовий завжди намагався з’являтися особисто. Володимир Іванович отримав дозвіл від теперішнього начальства Володимира – інтерна, на розмову у присутності мічмана з цього корабля, оскільки зараз часи непевні і поговорити військовому лікарю навіть зі слідчим наодинці, то це розкіш. Тепер треба було дочекатися корабель, який зайде в порт Одеси.

А Павло у себе вдома чекав на Яцуру і коли задзвенів вхідний дзвінок, відчинив двері, але не Яцуру побачив, а отримав кулаком у лоба від Стаса Чубенка, який якраз зайшов перевірити квартиру про всяк випадок. Хоч Сліпий і віддав наказ зняти спостереження, але Стас знаходився неподалік і у нього якраз була вільна часинка: все одно нікуди не поспішав, оскільки майже залишився без роботи – Олександр Андрійович спішно виїжджав на ПМП* до Ямайки. А іншого заробітку, аніж виконувати доручення Сліпого у Чубенка не було. Тож Станіславу не хотілося чесно гарувати десь на базарі вантажником, та й звик він до великих грошей. А в Павловій квартирі він примітив непоганий ноутбук і ще парочку дрібничок, золоті сережки і кулон, які дісталися Павлові від померлої тітки і які вже побували за порогом цієї квартири, коли малолітки її погромили. Але Сліпий наказав усе повернути. І ось Станіславу ці «цяцьки» мали б стати у пригоді. Хто ж думав, що господар квартири вже повернувся. Стас швидше для проформи подзвонив у двері, бо знав, що в квартирі не має бути нікого. Але двері відчинилися і на порозі постав Павло. Не сподіваючись підступу, він отримав кулаком межи очі, аж небо в зірочках побачив. Опритомнів, коли на обличчя хлюпнули водою. Хотів встати, але не зміг і поворухнутися. Одна рука була прикріплена кайданками за чавунну батарею. Хоч як хоч, не відірвешся.

– Ну що, добігався? Довго ж ти бігав. – Голос чоловіка звучав глухо, але в голові віддавався болем. Павло не зміг поки що відкрити очі. Намагався, але одне око не відкривалося, тому він їх закрив поки що і просто слухав.

– Ти його не дуже приклав, бо наче мертвий? – Почувся інший, вже знайомий голос.

– Та ні, що йому буде? Він міцний горішок. – Знову промовив попередній голос. Павло почув, як хтось підійшов, помацав у нього на шиї пульс і сказав:

– Живий, тільки мабуть вдає, що без свідомості, повинен був би вже очуняти.

– То посади його, зараз приведемо до тями. – Мовив знову знайомий голос.

Павло почув кроки, що наблизилися. Його рвучко підхопили дужі руки і посадили на підлогу, так що рука пристебнута кайданками до батареї заболіла. «Яке щастя, що зараз не зима, а то б був би ще й опік» –  Павло знав, що взимку до батарей не можна торкнутися – опалення вмикають на всю котушку. Тепер наблизилися кроки іншого чоловіка і знайомим голосом було поставлене питання:

– Ну що Павлушо, як жити далі будеш? Тільки не вдавай сплячу красуню. – Чоловік дав Павлові ляпаса. Павло застогнав. А чоловік продовжував свій монолог, – давай Павлушо, думай. Де тека зі справою?

Павло ледве розплющив одне око, друге безнадійно запливло і побачив власника знайомого голосу. Ним був Олександр Андрійович. Хоч чоловік і був в балаклаві, але не впізнати його до блиску начищені черевики від Карл Лагерфельд і фірмовий костюм від Луи Віттон було неможливо. Раптом Павло згадав, що в останню мить казала в лікарні тітка. Вона мала на увазі цього чоловіка, коли спромоглася сказати «сліпий дядько». Тепер пазл склався. Тепер Павло напевне знав, хто такий Сліпий. Все стало на свої місця.

Сліпий роками ненавидів Павла і Андрія, які дружили в інституті. Через Павла Олександра Андрійовича буцімто покинула кохана, яка опікувалася дитиною сестри, а Андрій не давав тихенько прибрати Павла, коли була можливість, бо знаходився весь час з Павлом і заважав. Тому коли зателефонував Стас і сказав, що «пташка прилетіла», Сліпий вухам не повірив, але вирішив впевнитися і приїхав особисто. Яке ж було його здивування, коли в тілі, що лежало біля батареї і нічим не нагадувало колишнього «племінничка», Олександр Андрійович впізнав Павла. Той був вдягнутий «по-когутські», наче з якогось села вирвався.

Перший же чоловік, спільник Сліпого, вирізнявся міцною і кремезною статурою,по ньому видно було, що «залізо тягає». Теж мав на голові балаклаву.

Дзвінок у двері пролунав незвично голосно.

– Хто це? Ти на когось чекаєш, Павлушо? – Спитав Сліпий. Павло похитав головою, хоча й знав, що Яцура повинен з хвилини на хвилину прийти. Олександр Андрійович кивнув головою Стасу, мовляв подивися у вічко, хто там. А дзвінок звонив і дзвонив. Але за мить до того, як Станіслав підійшов до дверей стало тихо. Стас глянув у вічко, але нічого не побачив. Вічко було закрите з того боку чимось. Жодного звуку не долітало зі сходового майданчика.

– Що за … – пробурмотів перекачаний.

– Ну що там? –  запитав Сліпий у Стаса.

– Та нічого, мабуть дітвора так бавиться. – Відповів Стас, а у Сліпого заворушилося якесь недобре передчуття.