42

– Ну що, готовий? – Від самих дверей запитав Степан.

– Так дядьку! – Усміхнувся Павло.

– Не блазнюй, злидню. – Беззлобно сказав Василь, краще подякуй людині, що погодилася.

Степан тільки рукою махнув: мовляв не треба, я б і так погодився, а вголос сказав:

– Та що ти таке Василю кажеш, він же місця не пересидить, тим більш я їду у справах, а вдвох ще й веселіше буде.

– Веселіше, це вже точно. Особливо коли зупинять і перевірять документи – пробурчав Василь.

– Та не буде такого. Місцеві патрулі знають мою машину, а у місті на неї і уваги не звернуть. Хіба що якийсь колекціонер, який збирає раритет, або лихвар. – Посміхнувся Степан.

– Ну як знаєш. – Василь все ж скептично ставився до ідеї докинути Павла додому.

А Павло мріяв опинитися вдома. Треба було поговорити з Андрієм і з’ясувати де тека зі справою Сліпого і самому Андрієві розповісти усе докладно. Як зрозумів Павло, поки що все втихомирилося і його самого чомусь не шукають, аж дивно.

Поки Павло зі Степаном їхали, то бачили два екіпажі патрулів, які зупиняли водіїв і перевіряли документи. Їх теж зупинили, але не для перевірки документів, а для того, щоб у Степана з’ясувати якісь особисті речі, оскільки патрульні були знайомі з дільничним. Постать Павла не зацікавила жоден з екіпажів. Павло навіть не побачив зацікавленого погляду у свій бік.

Коли ж чоловіки проїжджали, міст де сталася аварія і після якої Павло опинився в обійсті Василя, то усі ті минулі події пролетіли у Павла перед очима і він вкотре здивувався, що залишився живий, а міг же загинути.

– Міг, але не загинув. – Пробурмотів собі під носа чоловік.

– Що ти кажеш? – Спитав Степан.

– Та нічого, просто думаю голосно. – Запевнив того Либідь.

– А ну думай, думай, тільки дуже не задумуйся. Тут мені Василь сказав, що ти до Каті небайдужий. Дивись мені, не ображай дівчинку. – Сказав спокійно Степан, все так же дивлячись на дорогу.

Павло змовчав, а сам відкинувся на спинку сидіння і закрив очі. І зразу в уяві постала Катеринка. Чорні кучері на голові. Темні, мов спілі вишні, очі. І посмішка, трішки дитяча.

– Петре, Петре, ти заснув? – Хтось тряс Павла за плече.

– Та не Петро я. – Павло розплющив очі. Машина стояла на платній стоянці Центрального ринку.

– Тьху ти, забув! Я звик що ти Петро Бабай. – Степанові розповів усе Василь, але Степан звик називати знайду Петром. – Дивись он твоя двадцята марка* їде.

Павло побіг до трамвайної зупинки на бігу дістаючи з кишені джинсів дріб’язок у вигляді монети в десять гривень.

«Має вистачити» – подумав, бо сам не користувався трамваями ще зі студентства, все більше піхтурою, або на таксі. Коли двері трамвая відчинилися, забіг, віддав контролеру гроші і отримавши квиток з рештою грошей, сів біля вікна. Квиток Павло віддасть при виході тому ж таки контролеру. Вийшовши на узвозі Пасіонарії, Павло побачив на зупинці стару циганку Земфіру, яка увесь час просила милостиню. Вона було сіпнулася до нього, але потім взнала цього молодика, до якого краще не підходити, якщо не хочеш ніч просидіти у відділку і відвернулася, роблячи вигляд, що чекає на трамвай.

Павло пройшов повз, так само зробивши вигляд, що не звернув уваги –не до того було, і скоро завернув за ріг інституту фізкультури, прямуючи додому. Ключів від квартири та від домофону, Павло, звісно не мав, а згадав про те що запасні ключі про всяк випадок, залишив Марії Сергіївні. Тій самій, яка була його сусідкою. Тому набравши на домофоні номер квартири Марії Сергіївни, Павло подумки молився про те, щоб ця жінка була вдома.

Марія Сергіївна спитала в домофон про те хто її турбує і отримавши відповідь, впізнала сусіду і відкрила двері до під’їзду. Коли Павло піднявся дна сходовий майданчик, то жінка відкрила двері і запросила його до себе, а не просто винесла ключі. Пригостила чаєм і розповіла про те, що знала і хто бував у Павловій квартирі. Розповіла вона і про колишнього сусіда, якого знала ще маленьким хлопчиком і який за збігом обставин виявився колегою Павла. А ще про дівчину – наречену Андрія, яка їй сподобалася. Павло аж присвиснув від почутого. Він аж ніяк не сподівався, що у Андрія є коханка. Думав той давно і безнадійно одружений. А тут таке.

– Не треба тобі, Павлушо, туди ходити. – Марія Сергіївна мала на увазі квартиру Либідя.

– А що таке? – Не зрозумів Павло.

– Розумієш, я заходила до квартири. Там наче стадо слонів пробігло.

– Маріє Сергіївно, я вас розумію – м’яко сказав Павло, – але це моя оселя і ніхто не виживе мене звідти.

Після того як Павло пішов, сусідка набрала номер Андрія. Той якраз приїхав з сім’єю додому і був ще у відпустці. Після Поліниного дзвінка настрій зіпсувався і Андрій зло поглянув на телефон, який все дзвонив і дзвонив, не змовкаючи. Після недовгих роздумів Яцура, все ж взяв слухавку.

– Андрієчку, це Марія Сергіївна, – мовила слухавка голосом колишньої сусідки. Літня жінка хоч і мала смартфон, але розмовляла так як вважала буде правильно, тобто віталася і представлялася, як її вчили.

– Так Маріє Сергіївно, щось сталося? – Андрій гадав, що знову «упирі» повернулися.

– Сталося, Павлуша повернувся. – Приголомшила колишня сусідка.

– Де він? – Швидко запитав Яцура.

– Додому пішов. – Розгубленим голосом звітувала Марія Сергіївна.

– Дякую Маріє Сергіївно, рідненька ви моя, це – дуже цінна інформація. – Андрій хотів покласти слухавку, але сусідка встигла запитати:

– Як твоя дівчина?

– Ми вже не разом… – Тепер була черга Яцури розгубитися.

З іншої кімнати виглянула дружина:

– З ким ти це розмовляєш?

– Почекай хвилинку, люба, я зараз. – Яцура відповів Ларисі, не затискаючи мікрофон рукою і дружині це відразу кинулося у вічі, тому вона зникла в іншій кімнаті і більше не зазирала. А слухавка старечим голосом причитала про те, що молодь безвідповідальна. Андрій вислухав це все спокійно, попрощався і натиснув на відбій. Щойно чоловік поклав телефон до кишені, як він знову почав вібрувати. На екрані висвітився незнайомий номер. Андрій взяв слухавку, гірко посміхнувся і сказав як колись Поліні: