39

– Привіт, моя люба. – Оленка привіталася зі старшою дочкою, яка дуже довго не навідувала батьків і молодшого братика. У Каті були якісь проблеми, але по телефону вона не говорила про це. Тільки сказала, що навідається, як тільки зможе. І ось її люба дитина тут.

«Яка ж вона все таки гарна. Дай Боже їй щастя.» – Подумалося матері.

Аж ось рипнули сінешні двері і в хату увійшов батько разом з «безхатьком», сині очі якого снилися Каті щоночі.

Донька і батько привіталися, а «безхатько» стояв ні в сих ні в тих, розкривши рота.

– Слину підбери, Петре. Це моя донька і скривдити я її не дам, раптом що. – Сказав Василь, постерігши як Бабай дивиться на Катерину і відізвавши того вбік.

– Ось про це я й хотів з вами побалакати і не лише про це – сказав Бабай.

– Знаєш що, дитина з дороги, давай спочатку пообідаємо, потім підемо у клуню і ти мені про все докладно розповіси. Я готовий вислухати. – Василь готовий був слухати всіляку маячню про те, що «Катрусині оченята, шляхом меткого влучання, вразили Петра в саме серце», але помилився. Петро сказав не це. Тобто і це теж сказав. Оттоді вже Василь відкрив рота з подиву. Він же думав, що цей «вбогий безхатько» зовсім безпам’ятний і не має ні роду ні племені, а він багатий спадкоємець, хоча й не має родичів, та ще й працює у прокуратурі в місті. Василь потім подивився у Гуглі всю інформацію на цього Павла Либідя і вирішив не псувати стосунки, а доньку все одно тримати подалі від цього фрукта.

Все що розповів Павло, наче й було правдою, але не завадило б обережно все перевірити. Ну про це можна не турбуватися, просто треба Степана попросити, у того залишилися зв’язки ще з часів студентства в ХНУВС. Але ж Петро, чи то пак Павло просив поки що берегти таємницю, тому що десь там у Харкові у нього дуже впливовий ворог, а за тим ворогом стоїть той, хто зараз живе у Києві. Тим більше треба тримати поки що його на відстані.

– То ти кажеш, тебе звуть Павло?

– Так.

– І ти згадав це …?

– Ви правильно подумали, давно я це згадав.

– А чому ж не сказав.

– Тому що з’явилася Катя. – Мовив Павло і Василь побачив, як молодик наче прислухається до себе. «О! Та це вже діагноз» – подумав Василь, а натомість сказав:

– Це все добре, я не буду проти ваших стосунків, але…

– Але? – спитав Павло і сам чудово розуміючи це слово.

– Ти, поки що навіть поглядом не будеш показувати, що прихильний до Катерини, поки не розберешся зі своїми проблемами. Якщо потрібна допомога, кажи. І все ж Степану доведеться розповісти, бо в нього можливостей більше.

Після цієї розмови Павло пішов до подвір’я, яке стало його домівкою на цей час і де він навів лад. Ні, він його не купив, бо грошей не мав, а просто жив з дозволу Василя. Замкнув двері, ліг на диван і почав обдумувати, що ж далі робити. Павло чекав приїзду Каті, щоб розповісти про свої почуття, але й розумів, що Василь правий і він не зможе зараз нічого дати дівчині, що йому небайдужа, тому уникнути спокуси можна тільки не бачачи її.

З вікна Катя побачила як Бабай пішов до себе і навіть не глянув на ганок чи на вікна будинку.

Дівчина побігла до клуні, де порався по господарству батько.

– Тату, що ти Петрові сказав? Що він навіть не зайшов, не попрощався, а пішов до себе.

– Нічого такого доню. Все добре.

– Як ти не розумієш?

– Доню, люба моя, я чудово все розумію. Я більше бачу і розумію, ніж ти можеш уявити, але не треба з мене монстра робити. У Петра закрутилася голова, тому він і пішов до себе, відпочити. – Василь вирішив не говорити поки що доньці про те, як насправді звуть зайду.

– Так може йому допомога потрібна. Я ж медсестра.

– Заспокойся доню, таке вже було. Очевидно це від того, що втратив пам’ять. Не переймайся так, а краще розказуй, що в тебе нового.

– Все по старому татку. – Відмахнулася Катя. Їй і правда не було чого розповідати. Про Полінку вона не могла розповісти. Тільки сказала, що не могла приїхати бо піклувалася про хвору подругу.

– Це ж донька Карагаїв? – спитав Василь.

– Ні. В Поліни прізвище, Мареля. – Заперечила Катя.

– Так, Мареля,- посміхнувся в густі вуса батько, – а по вуличному Карагай.

– Чому?

– А хто його знає? Прапрадід в твоєї подруги звідкись приїхав, та й оселився в Лимані і все життя на наш ліс казав: карагай, пішов у карагай по гриби. А що таке той карагай – невідомо.

– Ну то я пішла.

– Біжи розумнице, відпочивай. Я скоро зайду в хату.

Поки Катя йшла до ганку то передумала стільки усього. Від цього заняття її відволік Максимко, який прибіг з іншого боку вулиці і повис на шиї у сетри

– Кателинка приїхала! – На той дитячий крик з хати вийшла мати.

– Ану халамиднику, заходь у хату, мий руки, та сідай за стіл.

– А де усі? – Здивувався Максимко.

– Усі вже поїли, малятко. – Відповіла Катя, тримаючи на руках брата.

– Не хочу сам їсти, не хочу. – Запхинькав малий.

– Добре, я посиджу з тобою, але ти все з’їси. Домовилися? – І Катя підморгнула матері, мовляв «насипай».

Малий все з’їв, а потім дозволив себе покласти на ліжко і через хвилину спав. Йому потрібно було спати вдень, бо був ще малий.

А Катя допомагала мамі прибратися зі столу і все думала, про Поліну, про те що з нею сталося, але потім думки перескочили на сусіду-безхатька, і вона ледь не впустила миску. Олена побачила це, але гадала, що це через втому і відправила Катю в свою кімнату відпочивати. А Катя все думала про сині, волошкові очі сусіди.