37

Коли Поліна прокинулася вона побачила біля себе на стільці Катю, яка спала. Поліна хотіла підвестися і ненароком зачепила руку Катерини. Та підскочила зі сну і вклала подругу на ліжко силоміць, хоч та і спробувала заперечити, але Катя доволі жорстко дала зрозуміти, що тій краще лежати і навіть не сікатися, намагаючись встати. Потім комусь зателефонувала, не зрозуміло кому, а коли закінчувала розмову, сказала:

– Так, чекаю Аделаїдо Мирославівно.

– Аделаїда знає що я тут? – Здивувалася Поліна.

– Так! І вони зараз з Олександром Дмитровичем зайдуть. – Жорстко відповіла Катя, а потім вже м’якше додала:

– Ну чому ти мені не розповіла, а ще подруга? Невже ти гадаєш я б не зрозуміла, чи засудила тебе? Разом ми б його запроторили б до в’язниці,за те що він зробив. Він зґвалтував тебе? – Поліна прикрила очі, потім знову відкрила їх, чомусь не кажучи ні слова. – Це Володимир? – Поліна знову прикрила очі і закрила обличчя руками. Її плечі затряслися від беззвучних ридань. Катя сиділа поряд і гладила подругу по голові, як маленьку.

Відчинилися двері палати і зайшов сухенький маленький чоловічок під шістдесят років, в окулярах з великими діоптріями, а за ним зайшла Аделаїда Мирославівна.

– Ну милі дами, хто з вас Поліна, а хто Катерина? – Сказав чоловічок і подивився на дівчат поверх окулярів.

– Я Катерина, а це Поліна. – Катя показала на ліжко, де лежала подруга.

– Що ж Катеринко, ви дозволите я буду звати вас, так? – Катя кивнула, а чоловічок продовжив – Я Олександр Дмитрович Забашта – патологоанатом і за сумісництвом судмедексперт в цій лікарні. Мою особу може підтвердити Аделаїда Мирославівна, яка є вашою начальницею, та й моєю в деякому сенсі теж.

При цих словах завідувачка кивнула. З ліжка роздався слабкий голос Поліни:

– Олександре Дмитровичу, я вас добре знаю. Ви завжди приходили, після смерті пацієнтів на операції.

– Так, мила дівчино, тоді ви мене знаєте. Не лякайтеся, але зараз ми залишимося наодинці і я поставлю вам деякі незручні питання, щодо вашого стану. Ви згодні? До речі, не потрібно нічого казати. Якщо так то закрийте очі, якщо ні то не закривайте.

Поліна прикрила очі, але зіщулилася, наче схотіла сховатися в найменшу шпарину.

– Не потрібно мене боятися. Ви зрозуміли? – Поліна знову прикрила очі і через секунду розплющила. – А тепер з вашого дозволу, я прошу вас, Катеринко і вас, Аделаїдо Мирославівно, вийти з палати, нам треба з Полінкою побалакати тет-а-тет.

В Поліниних очах при цих словах відбився справжній жах. Катруся глянула на неї і спробувала заперечити:

– Але ж…

– Ніяких але Катрусю. Вашій подрузі потрібна допомога і вам краще заспокоїти її.

Тоді Катя повернулася до Поліни, нахилилася і зашепотіла на вухо подрузі якісь слова. В Поліни виступили на очах сльози. Вона схопила Катю за руку, але потім відпустила, розуміючи, що так буде краще.

– Я чекаю, – нагадав Олександр Дмитрович. Катя і Аделаїда Мирославовна вийшли, залишивши експерта і Поліну сам на сам.

Смішний, маленький чоловічок в окулярах і Поліна залишилися самі. Олександр Дмитрович ставив питання, на які Поліна відповідала тільки помахом вій. Дізнавшись все, що потрібно і діставши Полінину згоду на взяття аналізу крові, він видобув з кишені халату стерильні гумові рукавички, які одягнув, шприц в упаковці і взяв у Поліни кров з вени, а потім притиснув місце уколу ваткою, попередньо змоченою в спирті. Ватку і спирт чоловічок теж видобув з кишені.

– А тепер відпочивайте, мила дівчина. Вам треба набиратися сил. – Олександр Дмитрович вийшов з палати, причинив обережно двері і видобув з кишені телефон,а потім набрав потрібний номер, який він знав напам’ять.

– Олександре Дмитровичу, привіт! – Почулося в слухавці.

– Привіт Юхиме! Ти зайнятий зараз? В мене до тебе справа, дуже й дуже делікатна. – Мовив Олександр Дмитрович, якого по батькові називали ще в університеті. Його це завжди смішило, але одногрупники чомусь вважали, що він розумніший за них

– А ти без справи й не телефонуєш ніколи. Кажи вже свою справу – Нетерпляче мовила слухавка.

– Не по телефону, давай зустрінемося в кав’ярні за рогом, там де знаходиться поліклініка. Ти ж знаєш де я зараз працюю? Заразом і повечеряємо.

– Добренько. Все знаю. Зараз буду. – І співрозмовник вимкнувся.

Олександр Дмитрович попрямував до кабінету головної лікарки. Переступивши поріг він побачив Катю і Аделаїду, які мовчки сиділи в очікуванні чогось або когось.

Коли чоловічок зайшов він зрозумів, що чекали тільки на нього, по тому як Катя кинулася назустріч, і Аделаїда підняла голову.

– Як Поліна? – Запитала Катеринка, як її охрестив Олександр Дмитрович.

– Все добре, мила дівчина, я нічого не зробив поганого вашій подрузі.. Думаю вона спить. І вам теж варто поспати, якщо хочете залишатися молодою і гарною.

– Я краще до подруги піду. – Але Олександр Дмитрович її зупинив.

– Ви краще їдьте додому, залиште подругу персоналу. Ваші колеги впораються, а ось вам дійсно треба поспати. На вас обличчя немає.

Тоді Катя звернулася до Аделаїди Мирославівни, але та жорстко відказала:

– Йди додому Катерино і це не обговорюється. – Катя зітхнула.

– Можна, я хоч на п’ять хвилин зайду до Поліни.

– Ні! – В один голос сказали чоловічок і лікарка. А чоловічок взяв її за лікоть, дивлячись знизу вверх на дівчину, вивів за двері кабінету і промовив:

– Розумієте Катеринко, ваша подруга спить, ви зараз їй нічим не допоможете, а залишатися без сну вам не можна. А раптом виникне ситуація коли дійсно потрібна буде ваша допомога? Тож ідіть додому і поспіть. Ви нам будете потрібні свіжі і бадьорі.

Катя розсудила, що це справедливе зауваження, попрощалася і поїхала додому, думаючи про Поліну і картаючи себе за те, що вона не пішла разом з подругою на день народження Володимира. Може б і не сталося того жаху.

Як тільки Катя пішла від кабінету завідувачки, Олександр Дмитрович знову зайшов до кабінету.