22

Посадивши Поліну в таксі, Андрій зайшов у відділок. Там знову чергував Чубенко. Яцура скинув піджак і вже хотів повісити його в шафу у кімнаті чергового, бо соромно сказати, але пану майору мали замінити шафу в кабінеті бо стара вже розсипалася. Стару вивезли а нову ще не привезли. Так ось, Яцура скинув піджак і відчинив двері шафи, щоб повісити піджак, але раптом погляд впав на толстовку з капюшоном, що висіла на тремпелі. Вона була такою ж як у того, хто вибіг з квартири Либідя. Андрій помотав головою, як кобила у Спасівку, відганяючи від себе нав’язливу думку про причетність Чубенка до справи, яка лежала у камері схову Південного вокзалу. Потім не втерпів і запитав.

– Чубенко, це твоя толстовка.

– Так, пане майоре.

– Чому не по-формі? – Черговий мав би носити те, що передбачено статутом.

– Я ж не ношу на службі, тільки коли йду з роботи додому.

– Тоді нехай. – Погодився Яцура. І знову подумав, що комплекція у чоловіка, який збігав сходами схожа на Чубенкову, але це не міг бути він, бо у цей час сидів у відділку. І все ж щось було не так.

Яцура скоренько пішов у кабінет, зачинився і години дві метикував над усім тим, що сталося. Для повної картини катастрофічно не вистачало даних. Треба було їхати і дивитися матеріали з теки Павла. Що майор і зробив. Викликав таксі, але викликав на сусідню вулицю, щоб менше хто бачив, що він кудись їде і пішов з відділку. По дорозі забрав піджак з шафи чергового і знову підозріливо глипнув на толстовку Чубенка.

«Ще трошки і у мене розвинеться параноя» – подумав Андрій. Потім подумав про дружину, Поліну, доньку. «Як усе невчасно» і сів у таксі. Забравши у камері схову теку, не придумав нічого кращого за те, щоб знову засунути її під пасок штанів і прикрити піджаком. Треба було знайти місце, де можна було почитати справу нормально, не привертаючи зайвої уваги. Додому справу було везти небезпечно, в квартиру Либідя ходу немає, не хотілося наражати на небезпеку і Марію Сергіївну. Нічого не придумавши, як винайняти кімнату погодинно, Яцура зателефонував за номером вказаним на банері біля вокзалу.

Опинившись в охайній кімнатці, Андрій віддав гроші меткому господарю, який не вірив, що цей ставний чоловік не зняв кімнату для того, щоб привести сюди якусь хвойду, або ж просто коханку, а хотів лише пару годин побути сам. Втім у господаря є приховані камери і він побачить чи насправді цей начебто порядний чоловік такий уже й порядний.

Пізніше продивляючись камери, господар кімнати здивувався тому як чолов’яга спокійно сидів і читав якісь документи, щось креслив на аркуші паперу. Якби ж було можна це роздивитися. Але здається це якийсь інженер і то все не має значення.

– Тільки час даремно втратив, дивлячись на це. – Пробурмотів господар. Zoom на камері не дозволяв роздивитися зміст документів, які були в теці. Якби ж то він знав, що за ці документи багато хто заплатив життям, а багато хто продав би і душу.

Тепер Андрію багато що стало зрозуміло. Він прочитав усі матеріали і не міг прийти до тями. Чомусь не вірилося в усе це. За документами справи виходило, як у американському гостросюжетному фільмі. Таких поворотів не очікував ніхто. Виходило, що у місті давно діє організація, щось на кшталт сицилійської мафії. Багато відомих людей було у справі. Павло не на жарт злякався і втік з міста недаремно. Ця «машинерія» могла роздушити його і не тільки його. Ось тільки був якийсь таємничий «Сліпий», який стояв за багатьма злочинами, як організатор і керманич. Втілювали ж усе пішаки, як той, кого Андрій бачив біля будинку Либідя. Тут на очі Андрієві трапилося фото чоловіка з вусами. Було щось знайоме у цих вусах. Фото майор відклав убік і почав читати.

З показань свідка: Мамай Оксана Юріївна бачила, як під вікнами спалахнула машина, і прогримів вибух, куди за хвилину до цього, сіли дружина та син оперуповноваженого Самтура Георгія Вазгеновича. Сам Самтур не встиг сісти, а стояв біля машини. Дружина і син загинули миттєво. Сам оперуповноважений з опіками і переломами потрапив до шпиталю.

Андрій уважно глянув на фото Самтура Георгія. Це був таксист з білого Volvo.

– Тісний світ. Тісний. – Тільки і промовив Андрій і знову сховав фото до теки.

Потім Андрій узяв матеріали справи, склав знову до теки, відвіз все в камеру схову. І пішов гуляти містом. Додому йти не хотілося. Тим більш там вже була Лариса. Своїми істериками вона доводила Андрія до сказу. Чоловіку не подобалася поведінка дружини. Якби ще вони були самі то нічого, а як дружинині вибрики бачить і донечка. Для донечки Андрій не бажав такого. Не хотів, щоб дитина стала копією Лариси. Добре що Наталочка була не схожа на Ларису. Треба було ще обдумати все по «справі Сліпого». Так охрестив Андрій цю справу. Хто ж він такий, той Сліпий? Ніхто не знав. Виконавці отримували завдання через поштові скриньки електронної пошти, гроші за роботу через банк на картки, які приходили по пошті. Хто відкривав рахунок невідомо. В ті дні коли відкривали рахунки, в Ощаді були перебої зі світлом. Камери не працювали деякий час. А якби й працювали, то Яцура не впевнений, що ті люди засвітилися б на них.

В цей час у Лимані оговтувався Петро Бабай. «Сусіда» Василь, допоміг йому поставити вибиті шибки, перекрити дах. І Петро загосподарював у дворі, яке стало йому пристанищем. Гуля на лобі зникла, дрібні порізи зажили і одного разу надвечір він згадав що вміє керувати машиною, саме тоді коли Василь в’їхав на своєму тракторі в паркан, бо ногу звело судомою. За кермо сів Петро і виїхав з поломаного паркану, та заїхав у Василеве дворище і акуратно припаркував трактора біля повітки. А вночі Петрові наснився сон. Що летить він кудись, перед тим добряче приклавшись об щось лобом. Потім довго йде. І нарешті бачить напис Задінецьке, де стоїть трактор з причепом. У причепі духмяне сіно. Петро залазить у сіно і спить до ранку. Просинається від того, що трактор гарчить і кудись везе Петра. Трактор стишує рух і гальмує біля двору. От в той двір і забрів Петро. «Так це ж мене Василь сюди привіз, правда він не бачив, що я там. Мабуть Василь зайшов тоді в ліс і просто хотів сходити до вітру, а трактор поставив на узбіччі. Ура! Я згадав! Правда не все, а тільки до тієї ночі, коли прокинувся в цій халупі і став безхатьком». Петро вирішив поки що мовчати про свої спогади. Йому подобались ці люди. І він хотів залишитися тут, якщо не згадає, що ж взагалі його сюди привело.