20

Андрій з Поліною попрощалися з Марією Сергіївною і вже збиралися виходити надвір, як навпроти квартири відчинилися двері. Це було зрозуміло зі звуків, що долітали зі сходового майданчику бо ж на поверсі було тільки дві квартири. Хтось, чи то заходив, чи то виходив з квартири Либідя. Яцура подумав було, що то Павло вже повернувся, але притулив вухо до дверей і прислухався, зробивши знак Полінці і сусідці мовчати. Вочевидь розмовляли два чоловіки:

– Ну що, нікого не було? – Спитав один.

– Та він вже давно мабуть не в місті, перерили усю квартиру, теки немає, я ще раз подивився, ніде її було сховати.

– То почекай ще, тобі за це гроші платять. Якщо хтось прийде, нейтралізуй, але не вбивай. А я відзвітую Сліпому.

– Добре! – і двері зачинилися. Клацнув замок. Андрій почув як одна пара ніг тихенько пробігла на перший поверх, до виходу. «Мабуть кросівки» - подумав Яцура і кинувся у кухню, щоб подивитися, хто вийде, але побачив тільки спину і голову в каптурі толстовки.

Все про що говорили чоловіки, було сказано пошепки, але у Андрія був музичний слух. Колись він хотів навчитися грати на гітарі але через надто короткі пальці закинув цю ідею і більше до неї не повертався, натомість навчився танцювати.

– Маріє Сергіївно я вас прошу, якщо спитають то нас тут не було. - І попереджуючи питання жінки, мовив – так треба.

Жінка кивнула і показала рукою на мобільний потім приклала свою долоню до вуха, показуючи що можна зателефонувати. Яцура похитав головою і на ошелешений погляд Поліни, нахилився до вуха дівчини і пошепки сказав, що потім усе пояснить. Вони мовчки вийшли з квартири, а потім і з під’їзду. Поліна відкрила рота, щоб запитати що це було, але Андрій розвернув її до себе і закрив рота поцілунком. Поліна спочатку пручалася, потім відповіла на поцілунок і вже насолоджувалася ним. Поряд хтось пройшов із ліхтариком. Промінь світла впав на обличчя Яцурі, а Полінине обличчя залишилося у тіні. Той, хто посвітив ліхтарем пройшов і сховався у під’їзді з якого щойно вийшли Поліна та Андрій. Чоловік пізнав звук кроків того, хто декілька хвилин тому збігав сходами. Яцура з жалем відірвався від дівчини.

– Пробач мене. – Сказав швидко, вхопив Поліну за руку і потягнув подалі від будинку Либідя – Так не має бути. – Сказав, коли вже відійшли на значну відстань.

– Андрію, може поясниш нарешті, в чому річ і що за шпигунські пристрасті тут відбуваються.

– Поясню, але не зараз. Давай я тебе краще додому проведу.

– Я ж не засну – Поліна зітхнула.

– Добре слухай. В той вечір, коли ми зустрілися, я був в клубі у справах. – І Яцура розповів дівчині про Либідя, про те що над тим висить загроза і квартира це Либідя, а не його. Якось саме розповілося і про дружину і про доньку. І про те, що спить у кухні в куточку, як собака з мультику «біля дверей на килимку». Андрій гадав, що зараз отримає ляпаса і дівчина піде і більше не повернеться. Це б вирішило проблему з її безпекою, але не з почуттями. Чоловік вже встиг прикипіти до неї серцем, як і вона до нього.

Коли ж Яцура підняв на Поліну погляд, то дівчина спокійно дивилася на нього. Тільки важке дихання видавало хвилювання. Поліна ще не могла прийти до тями після поцілунку.

– Вибач, але якщо ти так кажеш, то я тобі вірю. Мені здається, що ти б не зміг зрадити дружину просто так.

– Поліно, я їй ніколи не зраджував. І з тобою я хочу бути чесним. Ти почекаєш, поки я розлучуся, не втечеш? – Запитав Андрій, зазираючи в очі дівчині.

– Ні! Не втечу! Не дочекаєшся! – І дівчина щасливо засміялася.

– Тільки є маленька проблемка. Лариса не віддасть дочку. Прийдеться почекати, коли дівчинці виповниться дванадцять. Тоді вона сама зможе вирішувати з ким залишитися, з мамою чи з батьком. Ти зможеш так довго чекати?

– Я тебе знайшла і мені більше ніхто не потрібний, тому зможу. – Поліна закохано подивилася на Андрія.

– Тоді ходімо я проведу мою кохану додому – і Яцура схопив дівчину за талію однією рукою і повів по вулиці.

Андрій і Поліна йшли по вулиці біля проїжджої частини. На світлофорі біля них загальмувала біла машина і знайомий вусатий водій відчинив передні дверцята.

– Сідайте молодь, підвезу, куди скажете, я ж не відпрацював ще ті гроші, що ви мені заплатили.

– Згода. Шефе відвези мою кохану, куди скаже. Їдь додому, я ще на роботу забіжу. – Андрій хотів відправити додому Поліну, а сам зайти у відділок і пометикувати, що сталося.

– Добре, поїду, якщо пообіцяєш сказати мені на добраніч по телефону. – Поліна посміхнулася.

– Обіцяю.

Коли дівчина вмостилася на заднє сидіння, таксист не витримав і все таки сказав те, про що думав:

– Не послухалися дівчино ви мене. Що ж тепер боріться за коханого, бо він вас теж кохає. Це видно з першого погляду. І спробуйте вберегти від Сліпого.

– Чому ви мені це кажете? – Знову, як і того разу запитала Поліна.

– Тому що і ви його кохаєте. Вважайте, що це дружня порада. Ми з вами не чужі люди, я вас вже вдруге катаю. – І таксист посміхнувся.

Дівчина нічого не сказала, прикрила очі і стала згадувати посмішку Андрія, його руки, губи і таке щастя було написано на її обличчі, що таксист глянувши в люстерко заднього виду розгублено пробурмотів:

– Зрозуміло… – і більше не розмовляв.

А Поліна поринула у свої думки. Їй було хороше. Тепер вона знала, що на світі є той, з яким просто дихати одним повітрям – це вже щастя. Навіть якщо доведеться чекати його вічність, вона буде чекати і ніхто інший їй не потрібен. Навіть, якщо доведеться піти, щоб зберегти його сім’ю, Поліна буде кохати його і знати, що десь він є і від цього відчувала щастя.

Таксист довіз Полінку до під’їзду. Вона легко вискочила з машини і зайшла в під’їзд.

Катя якраз глянула у вікно і побачила таксі з якого вискочила Полінка.

«Ну нічого собі» – подумки присвиснула подруга. Тут і так грошей обмаль, а вона на таксі роз’їжджає. У цей час в замку повернувся ключ і до кімнати зайшла Поліна, розпашіла і щаслива.