17

Безхатько колов дрова. Добра жіночка, яка була господинею цього подвір’я винесла йому молочка з пампушками, щоб підкріпився і пішла в хату. Малий вже не боявся Бабая і грався на подвір’ї, не звертаючи на нього уваги. Бабай присів під яблунею на ослоні і методично жував пампушку, час від часу запиваючи молоком, прямо з глечика. Порив вітру, що налетів, збурив пилюку і кинув прямо на тарілку, де залишався кусничок пампушки. Безхатько взяв той кусничок, подув на нього, здмухуючи пилюку і відправив до рота. Мабуть не все здув, бо раптом на зубах тріснув пісок. Чоловік згадав, як прабабця молола на жорнах борошно і так точно скрипів пісок на зубах. Звідкись чолов’яга знав що це все було правдою. Він був у цьому впевнений. «Я згадав» –  подумав безхатько, але потім з сумом подумав, що згадав тільки це. Він і досі не знав хто він і звідки.

Рипнула хвіртка.

• Татко плийшов, татко плийшов! – Син господині дав знати, що на подвір’ї з’явився ще один чоловік.

На голос з хати вийшла мати малого. Огрядний чолов’яга зайшов у хвіртку і став біля воріт, дивлячись на безхатька, як Ленін на буржуазію. Тут до нього підбіг малий, видерся на руки. Чоловік поцілував малого і звернувся невдоволено до дружини:

• Оленко, це хто? – видно було, що чоловік її любить, тому так ласкаво і звертається. Більше ніхто її так не називав. Принаймні тепер. Колись вона була Оленкою, тендітною білявкою, але тепер з її фігурою, яка розрослася вшир, ніхто її так більше не називав. Тільки чоловік.
• Це Бабай. – Тихо сказав на вухо малий, який і досі сидів у чоловіка Олени на руках.
• А ти козаче, не відповідай за маму. – Чоловік спустив малого з рук. – Біжи грайся, нам з мамою побалакати треба.

Олена підбігла до чоловіка, обвила за шию руками і поцілувала. «Тепер на подвір’ї дві гори» – подумав безхатько і посміхнувся.

Чоловік Олени – Василь побачив щиру посмішку безхатька, вивільнився з обіймів дружини і підійшов до того.

• Що ти за чоловік? Що тут робиш?

Безхатько стояв ні в сих ні в тих, не знаючи як відповісти господарю цього дому, але його виручила Олена.

• Василечку, цей добрий чоловік поколов нам дрова усього за глечик молока.
• Я й сам би міг це зробити, якраз сьогодні й збирався – буркнув невдоволено Василь.
• Господарю не лай дружину, вона невинна, це я напросився. – Відмер безхатько.
• Добре коли так, пішли в хату побалакаємо, бо сонце вже звернуло за полудень, холоднішає. Нічого тут стирчати, бо наші кумоньки не дрімають. І забери своє лахміття з мого паркану. – Василь показав на подертий піджак, який і досі висів там.

Дорослі зайшли у хату, малий гайнув до сусідів на інший бік вулиці, тому ніхто не міг завадити побалакати чоловікам.

З’ясувавши, що чоловік нічого не пам’ятає про себе, Василь подумав про те що ж цим робити. Мабуть же ж у зайди є сім’я? Якщо не дружина, бо обручки на пальці не було, то батьки. Вони ж теж шукають сина.

В одному Василь був правий, той кого малий похрестив Бабаєм ніколи не був одруженим. Батьки загинули, виховувала його тітка, яка померла менш ніж півроку тому, але чоловік того не пам’ятав.

Погодувавши безхатька і чоловіка зеленим борщем з консервованої лободи, Олена стала думати, як допомогти цьому чоловіку. Видно було, що він не з села. А звідки? Він і сам не пам’ятав. Олена поговорила з Василем. Подружжя вирішило постелити на ніч йому у літній кухні, де було тепло. В хаті вони боялися залишити незнайомого чоловіка, а в кухні нічого такого немає, щоб можна було вкрасти. Хоча як видно було з одягу, який коштував щонайменше, як річна зарплата Олени, безхатьку це було непотрібно.

Поговоривши з подружжям, безхатько взяв подушку і ковдру і пішов у літню кухню. Господар Василь сказав, що буде його називати Петром. Зайда був не проти, все одно не пам’ятав свого власного ім’я. Тому що називати людину «Гей ти» взагалі-то образливо і неввічливо. Потім Василь пообіцяв, що Петро не буде горбатитися у літній кухні на дошках, які покладені на стару ванну, а він допоможе облаштувати сусідову кухню. Старий будинок у якому знайшов притулок зайда був виставлений на продаж. Цим сусіда довірив займатися Василю, але чи то так Василь займався продажем, чи то бажаючих зовсім не було, але поки що будинком навіть ніхто не цікавився.

А поки що Петро лежав на застелених ватяними ковдрами дошках, горілиць, підклавши руки під голову. Прикрив очі і розмірковував над усією цією ситуацією. Думав поки не заснув.

І снилося йому усміхнене обличчя мами і суворе таткове. Якась жінка в ошатному кабінеті. Сейф у тому ж кабінеті, але вже пошарпаний часом. Хтось відчиняє сейф, видно тільки руки. Сейф дуже голосно скрипить, чомусь голосом собаки, який гавкає. Миготять перед очима чиїсь обличчя. Гавкіт не припиняється. Він знає чиї, але згадати нічого не може. Кудись летить і падає в безодню… І прокидається.

Чоловік довго дивиться у побілену стелю, не може згадати хто він, де він. Потім згадує все… але тільки з учорашнього дня. Знадвору долітає гавкіт собаки. В вікна заглядає новий день, який на жаль не приніс спогадів про те, хто він.

«Петро. Хай я буду Петро, поки не віднайду свого імені, все ж краще ніж злидень і убогий. Хоча Бабай мені теж подобається. А чому б і ні? Петро Бабай. Ось хто я тепер».

Знадвору почулися чоловічі голоси. Голоси наблизилися. Почувся тихенький стукіт.

– Петре, ти вже не спиш? – В двері кухні просунулася голова Василя.

– Ні, дядьку! – Зубоскалив той. В Петра чомусь стало хороше на душі.

– Та який я тобі достобіса дядько? Припини. Ось людина хоче з тобою побалакати. – І Василь показав на чоловіка у поліційній формі. Цей чоловік був Василевого віку.

– Дільничний Гриценко! – Відрекомендувався той.

– Петро Бабай! – Відповів Петро.

– Так – таки і бабай? – І дільничний поглянув на Василя. Той кивнув подумавши і додав: