14

Майор Андрій Яцура відімкнув своїми ключами квартиру, тримаючи обережно «гасконця». Відчинив двері, прислухаючись до звуків з черева квартири і нічого не почувши, з полегшенням зайшов. Потім поставив пляшку з коньяком на тумбу, яка з’явилася в коридорі і в усій квартирі чи не найпершою з меблів.

– Люба, я вдома! – крикнув Андрій вирішивши пожартувати над дружиною, але нічого не почув у відповідь. Згадав, що доня у дружининих батьків. Андрій передбачив, що дружина вшилася до подружок і це було недалеко від істини. Забрав «Арманьяк» з коридору і зайшов на кухню, попередньо залишивши піджак на вішаку у коридорі.

Яцура заглянув у каструлю. Побачив там плов і здогадався, чому телефонувала Лариса вночі. «Ні, люба, так просто, ти мене не отримаєш» –  подумав Андрій із зловтіхою, тим більше що настрій зіпсувався. Лариса виходячи залишила їжу на плиті, у каструлі і, плов, приготований вчора зранку, почав уже смердіти кислим. Яндрій хотів зсипати весь плов у сміття, але глянувши у відро, побачив там пляшку з-під вина. Якраз таке вино колеги йому презентували на Новий рік. «Ось ти й прокололася, люба. Вже вкотре». І раніше це сходило Ларисі з рук, раніше Андрій дивився крізь пальці на її вихиляси. Все ж таки вона була мамою його Наталочки і не хотів забирати дочку у матері, то тепер зустрівши Поліну він прагнув іншого життя. Яцура вирішив, що розведеться.

Потім Андрій швиденько прийняв душ, випрасував собі сорочку. Його ще до армії мама цьому навчила. Одягнув свіжий піджак, знову ж таки забрав «гасконця» з собою, плануючи залишити його в квартирі Либідя, бо якщо залишити коньяк вдома то дружинонька все одно видудлить. Вийшов з квартири, замкнув і попрямував на роботу насвистуючи якусь веселу мелодію. Ввечері майор очікував на побачення з Поліною.

В цей час десь далеко під Харковом, у селі Лиман на вулиці І. Франка в закинутому будинку прокинувся безхатько. Голова гуділа. Підійшовши до уламка дзеркала, яке висіло на стіні,чоловік роздивлявся себе. Червона подряпина перетинала обличчя від ока до підборіддя, Гуля на лобі і дрібні порізи свідчили що десь чоловік бував у бувальцях. Але одяг був дорогий, хоч місцями подертий і м’ятий. Хто він? Де він?

«Стоямба» подумав чолов’яга. «Я знаю що одяг дорогий і що він мій, я не зняв його ні з кого і ніхто його мені не подарував». Він би і далі роздумував над цим, але сильний головний біль змусив його відійти від дзеркала, сісти на старий диван і обхопити голову руками. Так він і сидів ні про що не думаючи, але потім чоловік почув, як його кишки почали «лаятися» животі і відчув голод. Треба було вибиратися з цієї руїни. Йти до людей. Він вийшов на подвір’я і побачив покинуту миску, в яку нічний дощик налив води. Вибирати не приходилося. Чоловік жменею зачерпнув води і вихлюпнув собі в обличчя. «Ось і усі процедури» подумав. Сусідський хлопчина років п’яти зазирнув в дірку в паркані, перелякався і втік.

– Мамо, там бабай, я боюся! – почувся дитячий голос з-за паркану

– Ну то не лізь у чуже дворище, я ж тобі казала, що там бабай. – Жінка, мабуть неодноразово лякала дитину бабаєм, то й дитина злякалася, побачивши таке опудало, невесело посміхнувся чоловік.

– Мамо, він ще й шкіриться, він хоче мене з’їсти.

– Не лізь, я сказала. – мовила дитині мати і сама заглянула до сусідів, але вже через паркан.

Власне сусідів там і не було. Колись жила бабця, у якої син вшився на заробітки чи то до Польщі, чи то до Литви, та так і залишився там. Одружився на місцевій, пішли дітки. Раніше хоч приїздив, хотів матір з собою забрати але вона навідріз відмовилася, мотивуючи тим, що старе дерево на чужині не приживеться. З тих пір,як померла бабця, оселя стала пусткою. А тепер у цій пустці з’явився якийсь дивний волоцюга не схожий на класичного безхатька, або жебрака.

Жінка побачила його, взяла граблі і підійшла до паркану. Жінка нічого і нікого не боялася і за відсутності чоловіка могла себе сама захистити.

– Що тобі треба, волоцюго? Дитину мені налякав, злидень!

– Я не хотів. Так склалося. – спокійно мовив волоцюга.

– Ти мені ще побазікай! – прикрикнула на нього жінка.

– Тьотю, а у вас немає що поїсти? – запитав зайда.

Жінка була огрядна, але було видно що їй десь під п’ятдесят.

– Оце племінничка собі знайшла! – жінка смачно вилаялася недрукованими словосполученнями, а потім продовжила – Господь з тобою, Христос з тобою, яка я тобі тьотя? А втім є у мене для тебе їжа після роботи. Бачиш он дрова під хатою поскладані. Бери сокиру і рубай на полінця. Зайда дивився на жінку, як баран на нові ворота. Як це робиться він не знав.

– Ну що дивишся, убогий? – жінка сама поплювала на руки, взяла сокиру, замахнулася і дровеняка розкололася посередині. – Бачиш? Ось так.

Волоцюга кивнув, скинув подертий піджак, повісив на паркан, залишився в самій сорочці. Скинув годинник, до речі недешевий, як постерегла жінка і поклав до кишені, теж подертих і пом’ятих штанів. Приготувався, поплював на руки, як робила це жінка і взяв сокиру. М’язи на руках напружилися.

– Гляди сокиру не вкради – сказала жінка більше для проформи.

Зайда кивнув і рубонув по деревині. У нього все вийшло з першого разу і його обличчя осяяла посмішка.

« Та які ж білі зуби у безхатьків» подумала жінка.