12

У Яцури в кишені завібрував мобільний, він якраз вже збирався відпустити усіх зі свого кабінету, тому довго не зволікаючи махнув рукою і мовив підлеглим:

– Якщо всі усе зрозуміли, то йдіть працюйте.

Усі посунули до виходу. А Андрій взяв мобільника до рук і подивився на екран. Він очікував дзвінка від Поліни, але не думав, що вона так швидко зателефонує. Тому з якогось дитячого пустування, взяв слухавку і сказав:

– Альо, залізнична станція. Чим можу допомогти? – на тому боці на мить зникли усі звуки, навіть дихання, а потім дівочий голос сказав:

– Вибачте, я помилилася номером – і абонент відключився.

Яцура, лаючи себе останніми словами перенабрав номер з якого телефонували і коли в слухавці почув:

– Алло. – То вже нормально мовив, бо пізнав Полінчин голос.

– Привіт! Не кидай будь ласка слухавку. Я – дурень.

– Це ти Андрію? – дівчина ще не вірила, що то Андрій пожартував з приводу залізничної станції.

– Так я. І я – дурень – знову зізнався той – пробач мені.

– Ні, ні, ні! Іще раз ні. Не пробачу – і Полінка щасливо засміялася слухаючи голос Андрія – але якщо серйозно, то пробачу, якщо ми з тобою ввечері побачимося. Тільки не дуже пізно, бо завтра на чергування.

– Добре! Де?

– Обери сам, будь ласка.

– Тоді біля «Ведмедика» На «Майдані Конституції» о сьомій.

– Згода.

Андрій хотів ще щось сказати, але у двері постукали і він швидко попрощався і відключився.

Двері прочинилися і зайшов Юхим Іванович. Привітався. А тоді мовив до Андрія:

– Ну як справи? Знайшов дівчину? Якщо не знайшов, то коньяк не віддам.

– Та знайшов, знайшов. До речі гарна дівчина. Даремно я так тоді з нею повівся – Андрій усміхнувся.

Сліпко витягнув з валізи, яку він носив ще мабуть з-за часів своєї молодості, «Арманьяк» і віддав Яцурі.

– Я сподіваюся справжній – Андрій пожартував, але адвокат не образився але зробив вигляд, що так.

– Ображаєш, пане майоре,це справжній гасконець. – Відповів Юхим Іванович. – Може поділишся, як там вдома справи?

– А я й не був вдома відучора. – легковажно мовив Яцура

– А де ж тебе носило? Про дружину забув? – і Юхим Іванович докірливо похитав головою.

– Шукав дівчину, потім влаштовував справи, ніколи було. – Яцура поставив коньяк у сейф, плануючи забрати в обід і віднести додому. Його будинок був недалеко від відділка.

– А ночував де? Невже у відділку? Не бережеш себе, то хоч сім’ю побережи. – при цих словах Яцура здвигнув плечима, що не лишилося поза увагою адвоката. Сліпко тільки похитав головою і хотів уже вийти з кабінету майора, але зупинився.

– Слухай, пане майоре, ти зі своєї групи з інституту усіх пам’ятаєш? – зненацька запитав Юхим Іванович.

– Так, пане адвокате. А що? – Майор поставив зустрічне питання.

– А пам’ятаєш такого собі Павла Либідя? – І подивився Яцурі прямо в очі – ти ж начебто старостою групи був?

– Пам’ятаю. Я усіх пам’ятаю: одногрупників, однокурсників, усіх викладачів і усіх, кого хоч раз бачив. Ви ж знаєте. – Сказав Яцура.

– Знаю, але перевірить не завадить. – Відповів Сліпко.

– Чому вас раптом зацікавив Либідь? – запитав Андрій, а сам подумав про те, що може Юхим Іванович замішаний у тій справі, про яку говорив Павло. Але відігнавши від себе похмурі думки, приготувався вислухати адвоката.

– Він зник з міста, так раптово, що навіть не передав свої справи нікому. В прокуратурі усі стоять на вухах, його немає на роботі, телефони не відповідають, а одна справа взагалі зникла, як корова язиком злизала. Ти ж нічого про це не знаєш? – і Сліпко з підозрою подивився на майора.

І як Яцурі було не важко брехати куму, який хрестив його дитину, він вдав, що нічого не знає про це.

– Я його взагалі не бачив з самого випуску. – і Андрій відвернувся, замкнувши сейф на ключ.

– Тоді пане майоре до побачення – і Сліпко простягнув Яцурі руку для рукостискання. Той відповів і адвокат вийшов. Тут же майора обсіли тривожні думки, але якесь повідомлення прийшло на вайбер і відволікло Андрія. То був смайлик повітряного поцілунку від Поліни. І коли в кабінет ввійшла тьотя Зіна, щоб прибрати там, Яцура щасливо посміхався дивлячись в екран мобільного. Побачивши прибиральницю, він зробив серйозне обличчя, натиснув декілька разів щось на екрані смартфона і сховав його до кишені. Таким чином Андрій відправив Поліні смайлик з посмішкою.

Вийшовши з кабінету,щоб не заважати прибиральниці, майор попрямував до кімнати чергового. Там якраз сидів Макарчич, втупившись у монітор комп’ютера і щось набирав на клавіатурі одним пальцем правої руки. Судячи з усього, виходило в нього не дуже, бо лаявся як останній вантажник.

– Що старшина поробляємо? – з’являючись з-за дверей, запитав майор.

Макарчич підскочив з місця, ледь не перевернувши стільця і не змахнувши зі стола монітор, виструнчився. Добре хоч монітор був прикріплений стяжками до металевих скоб, що стирчали на столі, якраз для таких випадків. Після того, як пару моніторів наказали довго жити, бо злітали зі столу від рухів таких ретельних працівників, попередній начальник відділку наказав якомога міцніше «присобачити», як він висловився, скоби на столи і прив’язати монітори до них стяжками.

– Сідай Макарчичу. Що ж ти стрибаєш, як коник-стрибунець?

– Пане майор, я ж дотримуюся субординації – здивувався старшина.

– Перед полковником і генералом дотримуйся субординації, а мені дай відповідь. Ще раз питаю: що робиш?

– Так пишу ж заяву на відпустку, як ви й наказали. – Макарчич і досі стояв по стійці струнко.

Яцура махнув рукою, мовляв, вільно. Підлеглий розслабився.

– Ось тому ти й старшина тільки. Я не наказував, а порекомендував. Вчись правильно формулювати думки і сприймати слова. А ще йди до університету на заочне. – і додав – це теж рекомендація.

Макарчич кивнув. Тут до коридору вийшла тьотя Зіна, тримаючи в руках відро з водою і швабру на якій була ганчірка.