2

Тепер у її серці не було кохання. Були відносини, необтяжливі, відносини з одним чоловіком. Але Поліна розуміла, що щось не те. Вона його не кохала, він її теж, просто колись він запропонував займатися дорослими справами без зобов’язань. Полінка ж доросла дівчинка і може собі дозволити інколи розслабитися. Але після рук того чоловіка, після його губ, Поліна приходила додому, вкидала одяг у кошик для прання і ставала під душ, намагаючись змити його запах, його доторки. Так все і тягнулося. Рівно до цього дня.

Вчора перед чергуванням вона зателефонувала Олегу і сказала, що вона більше не хоче його бачити. Він відповів згодою. Поліна абсолютно нічого не відчула, навіть гіркого присмаку від розставання. Ну був і був, тепер нема.

Олег не був одруженим, не мав навіть дівчини, в звичному сенсі. Він просто проводив час з Поліною, коли його чоловіче єство цього хотіло, так само і Поліна. А так вони одне одному були зовсім чужими людьми.

Тому спілкування з Юхимом Івановичем в кав’ярні було для Поліни чимось незвичайним. Ніхто ніколи не запрошував її. Але спати з цим ставним чоловіком, дівчина була не готова. Хоча треба віддати чоловіку належне, він не пропонував нічого такого. Вони просто поговорили про життя. Юхим Іванович розповів, що одружений вдруге і має двох, вже дорослих синів. І якщо Поліна, спочатку недовірливо ставилася до цієї розмови, то потихеньку почала відчувати симпатію до цього чоловіка.

Тут двері кав’ярні відкрилися, впускаючи всередину високого чоловіка міцної статури. Поліна глянула на нього і раптом зрозуміла, що пропала. Загубилася в його зелених очах, якими він подивився просто на неї. Побачивши, що чоловік йде до їхнього столика, Поліна подумала було, що це їй тільки здалося і чоловік пройде далі – до вільного столику. Дівчина ладна вже була панікувати і у неї промайнула думка, що вона вже божеволіє, думаючи, що цей красень подивився на неї. Але ж ні, він попрямував прямо до їхнього столику швидкими кроками і зупинився прямо перед Юхимом Івановичем.

Тепер Поліна могла його роздивитися. Чоловіку було десь трішки за тридцять. Може до тридцяти п’яти. Біляве волосся з зеленими очима, міцно стиснутими, гарно окресленими губами, вольовим підборіддям. Все це надавало чоловічому обличчю суворої чоловічої краси. Міцна статура його тіла, відразу сподобалась дівчині, і навіть під пальто було видно сталеві м’язи на плечах. В усій його поставі було видно якусь грацію – грацію пантери перед стрибком, хоча чоловік і був високого зросту та немаленьких габаритів. Поліна відзначила про себе, що це мабуть хтось із колег Юхима Івановича. Потім її здогадка підтвердилася. Коли чоловік заговорив, дівчина, як кішка закрила очі від задоволення, тому що його голос був густим, оксамитовим баритоном, який зачаровував, його хотілося слухати і слухати.

– Ось ви де! – Мовив чоловік, звертаючись до Юхима Івановича. – Я вас шукав, спочатку у суді, але мені сказали що ви в прокуратурі, тож довелося побігати. Але черговий сказав, що ви поїхали додому і я знаю, що це ваша улюблена кав’ярня, яка розташовується по дорозі, пане адвокат. – З посмішкою сказав він. При цих словах, Юхим Іванович поліз до кишені по телефон, але згадав, що забув його в кабінеті у сейфі і трішки прикрив очі. Секунду подумав і вирішив, що сьогодні нагальних справ не має, тож хай телефон полежить до завтра на роботі. Тим більш то був робочий телефон, а той на який телефонують рідні, у нього в кишені, але поки що поставлений в режим польоту. Юхим Іванович не любив, коли під час роботи його відволікали і знав, що ніякого Армагедону*, який потребував би його втручання в найближчі півгодини, статися не може Потім перевів погляд на того, хто зупинився перед ним.

– Привітайся Андрію з чарівною панянкою! – Звернувся до нього Юхим Іванович з усмішкою – Ми тут тістечками бавимося.

Лише тепер той, кого назвали Андрієм перевів погляд на дівчину і Полінине серце тихо тенькнуло, обірвалося і покотилося кудись у п’яти. В неї аж дух забило від захвату. В горлі пересохло. А коли Андрій привітався, вона не змогла нічого відповісти і тільки кивнула йому у відповідь.

– Добрий день, панянко! – Андрій привітався з дівчиною, як того хотів Юхим Іванович. – Ви завжди ходите до кав’ярні на тістечка з одруженими чоловіками? – запитав уїдливо Андрій.

На Поліну наче вилили відро холодної води. Було відчуття, наче впала в холодну і мокру калюжу. В неї пришвидшився пульс і звузилися очі.

– Не ваша, собача справа, ЮНАЧЕ. – Прошипіла Поліна.

Поліна назвала чоловіка юнаком, знаючи, що зменшення віку для чоловіків дуже образливо, тоді як на жінок це діє прямо протилежно.

– Приємно було з вами поспілкуватися Юхиме Івановичу – тепло посміхнулася Поліна. – А з вами не дуже, ЮНАЧЕ. – Це вже Поліна кинула Андрію. – До побачення, чи то пак, прощайте.

Вона витягла з гаманця сто гривень і поклавши на столик зі словами :

– Це за тістечка. – швидко вийшла з кав’ярні.

Юхим Іванович її не зупиняв, тільки спостерігав, у той час як Андрій був задоволений, що дівчина їх покинула і тепер можна без сторонніх вух поговорити про справи. Але Андрій не врахував реакції Юхима Івановича .

– Ти навіщо так повівся з дівчиною? – Запитав Андрія чоловік.

– Нічого їй вішатися на одружених, знаю я їх плем’я бабське. Спочатку балакають любенько, співають солоденько, а як відіб’ють від дружини та одружать на собі, то вже на голову залазять і поганяють і ніякої змоги скинути їх звідти немає. – Відповів спересердя Андрій.

– Даремно Андрію ти так. Не всі ж дівчата такі. Хлопці теж винні. Ось ти, наприклад, одружений, але обручки не носиш? Чому? А все тому що сподіваєшся на щось. Але на що, я так і не розумію. В тебе дружина, дочка, а ти все козакуєш. Чому? До речі, як там Лариса, як маленька Наталочка? Як моя похресниця? – чоло адвоката розгладилося, коли він згадав про маленьку дочку Андрія.