1

Вона ніколи в житті не кохала... Кохали її. А вона ні. От не кохала. І все тут. Відносини були. Весь час до цієї дівчини хтось з хлопців залицявся, але вона не кохала, не могла чомусь. І якщо інші дівчата плакали в подушку ночами від нерозділеного кохання, то вона плакала від того, що хотіла шалено закохатися....

Якось вона їхала на нічну зміну. І біля входу в метро під ногу потрапив невеличкий камінчик, дівчина замалим не полетіла сторчака головою зі сходів і не проорала носом зливи біля дверей. Добре що її притримав, ще не старий, міцний чоловік з трошки посивілими скронями.

– Дівчино з вами все гаразд?

– Так, так дякую. – сказала Поліна – і чимдуж скоріше побігла у метро, бо через півгодини треба було прийняти зміну. Зайшовши у вагон електрички, Поліна відновила дихання і прокрутила в голові, що сталося. А коли згадала усі події свого падіння, то у дівчини аж серце зайшлося. Хоч вона і була хірургічною медсестрою, але за натурою була дуже вразливою. Поліні було соромно перед тим чоловіком. Чому і сама не розуміла.

Наступного ранку знову без пригод не обійшлося. Поспішаючи додому знову ж таки на тому ж виході з метро, підбором вона зачепилася за грати зливу і знову якийсь чоловік підійшов допомогти їй звільнитися. Піднявши погляд, Поліна знову побачила учорашнього незнайомця. Він підійшов, поглядом оцінив ситуацію, подав руку, щоб Поліна обперлася на неї і попросив вийняти ногу з туфельки. Так тримаючи її за поперек, чоловік нахилився, вивільнив її туфельку з ґраток, потім взув обережно Полінину ніжку у тонких панчохах і поцілував їй руку. Поліна зашарілася наче маківка.

– Чарівна пані дозволить відрекомендуватися – раптом пролунав голос Поліниного мимовільного рятівника.

Дівчина була приголомшена і тільки кивнула.

– Юхим Іванович Сліпко – в минулому оперуповноважений міського управління внутрішніх справ, а зараз адвокат у кримінальних справах чітко по-військовому відрекомендувався чоловік, протягнувши візитівку і схилив голову набік, дивлячись прямо у очі наче вивчаючи Поліну, не тільки ззовні, а й усередині.

– Поліна Пилипівна Мареля – назвала себе дівчина і прийняла протягнуту візитівку. В принципі вона ніколи ні з ким не знайомилася на вулиці, але чомусь зробила виняток для цього чоловіка.

– Яке солодке у вас прізвище – мареля*.

–  Ви знаєте, що це означає? – здивувалася дівчина.

– Так, знаю. – посміхнувся одними очима Юхим Іванович. – Ви вільні Поліно, можна вас пригостити чашечкою кави і тістечком?

Поліна кивнула і подумала, що Юхим Іванович чи бува не підбиває клинці до неї. Але їй стало соромно за такі думки. Чоловіку було злегка за п’ятдесят, тоді як їй виповнилося лише двадцять вісім. Хоча все може бути.

Поліна хоч і була дорослою, але деяких в питаннях, і в коханні теж, вона була дитиною. Поліна вірила у кохання, вірила у дружбу, мала високі принципи, які були не зрозумілі оточуючим і тому її мали за дивачку. В професійній сфері ж Поліна знала свою справу на відмінно і робила свою роботу точно, майже філігранно, як і належить професіоналу. А ще вона ніколи не зустрічалася з одруженими чоловіками. Пропозицій було багато, починаючи з головного лікаря Арсена Петровича, який був довго і безнадійно одружений і закінчуючи санітаром Павлом, який ось уже третій раз був одружений. Цього разу з кухаркою. Павло все вигідно одружувався. Перший раз з дівчиною, яка працювала у ательє. Вона йому шила костюми, другий раз з дівчиною, яка спілкувалася з місцевими лихварями і могла діставати цінні речі практично на дурничку. І ось третій раз – кухарка, яка так годувала його, що він будучи невисокого зросту, зовсім став схожий на кульку на ніжках.

Чому Поліну так сприймали, залишалося загадкою. Вона ж не хотіла нікого обтяжувати і бути чиєюсь коханкою, теж не хотіла. Колись давно на Поліну побився об заклад один хлопець. Дівчина ледь з глузду не з’їхала дізнавшись про це, але було вже пізно. Гошка, чи то пак, Жорж,як він себе називав, забрав її цноту, щиру закоханість у нього, віру в себе і в людей, особливо в чоловіків і, пішов, обіцяючи повернутися. Він брехав з самого початку. З самого початку він знав, що ніколи не повернеться до Поліни. А вона була просто закохана в Жоржа. Вони познайомилися на танцях у сільському клубі, коли Поліна приїхала до батьків. Коли Жорж провів її додому і півночі говорив ніжні слова, Поліна подумала, що в хлопця можна закохатися, але вона розуміла, що в них немає шансів, тому що Поліна тепер живе в місті і навряд чи роман на відстані триватиме довго. І це їхня єдина ніч, тому дозволити щось більше хлопцю, який обіймав Поліну за стан, вона не могла. Вранці вони розлучилися, причому Жорж не знав її міської адреси і якось так сталося, що номерами телефонів вони теж не обмінялися. Тільки спитав де Полінка навчається. Коли дівчина поїхала, то згадала про хлопця лише тоді, коли консьєрж будинку де винаймала квартиру Поліна, повідомив, що її запитував високий юнак. Хто той юнак, Полінка навіть не здогадувалася. Ввечері до квартири подзвонили. Сусідка по квартирі, така ж студентка, теж з медичного, відкрила двері. На порозі стояв юнак.

– Привіт! Я Жорж.

– Ви мабуть помилилися – спитала Катя, одногрупниця Поліни.

– Може й помилився, квітко степова, а може й до тебе. – Жорж не відрізнявся ввічливістю.

– Пробачте, мені треба йти. – і Катя спробувала закрити двері

Почувши голоси, з кімнати вийшла Поліна.

– Жорж! Як ти мене знайшов? – Поліна була в захваті, але постерегла насторожений погляд Каті і раптом подумала, що сусідка їй заздрить, через такого знайомого, як Жорж. Хлопець справді був гарний: високий, чорні очі з довгими віями, і рот з виразно окресленими губами. Але потім Поліна зрозуміє , що не заздрість рухала сусідкою. Але це буде потім. Поліна взяла сумочку і вийшла. З цього почалися їхні зустрічі з Жоржем.

Пройшов місяць. Ранок зводився прозорий. У Поліни був чудовий настрій. Жорж тримав її за талію і цілував. Вони прощалися, щоб Полінка могла піти на пари. Ця ніч була чудовою. Ніч, коли Поліна стала жінкою. Жорж відірвався від Поліниних губ і сказав: