2

Зранку Кіра прокинулася, глянула на годинник — і аж підскочила: до пари залишалося лише пів години.

— Чорт! — прошепотіла й миттю злетіла з ліжка.

Кілька хвилин — і вона вже вискочила з під’їзду, на ходу застібаючи куртку. До університету бігла щодуху, по дорозі ледь кілька разів не загубила босоніжки. В аудиторію забігла за дві хвилини до початку й, перевівши подих, сіла за парту поруч з одногрупницею Мариною.

Тільки тепер Кіра усвідомила, що в поспіху… забула рюкзак.

— Марино, позич мені, будь ласка, листок і ручку, — прошепотіла вона.
— Тримай, — усміхнулася дівчина і простягнула зошит та ручку.

Пролунав дзвінок. До аудиторії зайшов професор — похмурий, як дощова погода. Зачитав прізвища, звіряючись зі списком. Коли дійшов до Кіри, примружився:

— О, Стеценко Кіра не запізнилася. Це якесь диво!

— Я старалася! Бігла сюди, босоніжки ледь не загубила, — відповіла Кіра, ще злегка задихана.

Група вибухнула сміхом.

— Чудово. Тоді ви й будете першою відповідати, — задоволено кивнув професор.

На щастя, тема була знайома, і Кіра блискуче впоралася з питанням. День пішов краще, ніж починався. За розкладом було три пари, але останню несподівано скасували.

Після занять до неї підійшла Христина, подруга й одногрупниця.

— Привіт, Кіро. А що з тобою сьогодні? Чому без рюкзака?

— Забула вдома. Вранці все летіло з рук — лише встигала хапати повітря.

— Слухай, а ходімо сьогодні в кіно. Ми з Микитою мали йти, але він захворів. Квитки передав мені.

— Із задоволенням! Я вже сто років не була в кінотеатрі, — усміхнулася Кіра.

Марина, яка щойно підходила, повідомила точний час сеансу й кинула:

— Тільки не запізнюйся, Кіро. Це не пара — там професора не переконаєш босоніжками.

Дівчата розсміялися й розійшлися по своїх справах.