Розділ 3. Кристали, що тріщать від напруги

Аудиторія №12 ще довго відлунювала тишею після бою, але дівчата відчували: тиша —

оманлива.

Пульс світу змінився.

Після інциденту їх забрала бабуся Олена, і тепер п’ятеро сиділи у старій гостьовій

кімнаті в її будинку — місці, яке завжди пахло полином, сухими травами та спокоєм.

Але сьогодні спокою не було.

На столі лежали їхні кристали — п’ять уламків колись цілого артефакту.

Вони світилися нерівним, нервовим світлом.

І… тріщали.

Не голосно, не як скло, а як щось живе.

Як кістка, що ламається під тиском.

— Вони поводяться так від учора, — сказала Олена Верес, не зводячи очей із

кристалів. — Але після того, що сталося в аудиторії… тріщини ростуть.

Дівчата сиділи мовчки.

Марта помітила це першою: на її кристалі землі з’явилася нова тоненька світла лінія —

ніби подряпина на камені. Але вона пульсувала, як серце.

— Чому вони так роблять? — запитала Іда, проводячи пальцем над своїм кристалом

води — ледь не торкаючись. Він дрижав, як холодна крапля.

Олена вдихнула повільно, болісно.

— Кристали реагують на дисбаланс у вас. І на загрозу, що наближається.Віола скривилася:

— Ти хочеш сказати, що це через тінь Наергоса? Вона просто копія, не—

— Це була не копія, — перебила бабуся тихим, але твердим голосом.

— Це був фрагмент його власної сили. Його дотик. І тепер ваші кристали… відчувають

його.

Даяна відчутно здригнулася.

— Але що означає цей тріск?

Олена підняла один кристал — кулон повітря — обережно, як поранену тварину. На

світлі тріщина проступала чіткіше.

— Що ваші сили ростуть швидше, ніж ваше тіло й свідомість готові їх витримати.

Що ви пробудили не тільки себе… а й сам Кристал П’яти Стихій.

Вона подивилася на Врен.

— Особливо ти.

Врен стиснула кулаки.

Її кристал блискавки майже не світився — натомість він потріскував електричними

нитками, ривками, якби намагався вирватися з ланцюжка.

— У мене він найгірше? — запитала вона тихо.

— У тебе він найсильніший, — виправила Олена. — Це різні речі.

На мить стало тихо.

Потім тріснуло.

Гучно.

Різко.

Так, що дівчата підстрибнули.

Кристал Даяни дав глибоку тріщину, і крізь неї вихлюпнувся порив повітря — гострий,

мов лезо. Він розітнув край столу.

— Гей! — вигукнула Віола. — Він нападає?!

— Він захищається, — сказала Олена. — Від чогось… що наближається.

І тут всі почули низький гул.

Він ішов… не з вулиці.

Не з підвалу.

Він ішов із самих кристалів.Кожен із них пульсував, наче намагався попередити: небезпека близько.

— Що нам робити? — Марта втримувала голос рівним, але пальці тремтіли.

— Ви повинні навчитися знімати напругу між стихіями, — сказала Олена. — Бо якщо

ні…

Вона подивилася на тріснутий столик, на світло, що пробивалося крізь тріщини.

— Вони розірвуть вас зсередини.

Дівчата різко видихнули.

Врен уперше озвалася впевнено:

— Тоді навчи нас. Зараз.

Бабуся підвела погляд на онуку — і там не було страху. Лише рішучість.

— Добре. Але зрозумійте одне:

коли кристали тріщать — страждає не лише тіло. Сама магія Всесвіту змінює

свою форму.

Вона торкнулася свого кулона — старого, потрісканого, давно згаслого.

— І хтось інший також це відчуває.

Усі п’ять дівчат зрозуміли, кого вона має на увазі.

Темрява, що стояла під кампусом.

Тінь, яка проривала кордон.

Ім’я, яке починало звучати в темних тріщинах світу.

Наергос.

— Почнемо тренування, — сказала Олена.

— Бо якщо ні… тріщини стануть прірвою.