Розділ 2. Битва в аудиторії №12

Аудиторія №12 завжди здавалася звичайною: довгі ряди парт, старий проєктор, запах

кави та крейди. Але сьогодні тут панувала тиша, яка лякала більше, ніж будь-який крик.

Врен зайшла першою. Кулон-спіраль світився майже білим — небезпечний знак.

За нею увійшли подруги: Віола, Іда, Даяна й Марта. Їхні обличчя були серйозними —

інтуїція підказувала кожній: сьогодні щось станеться.

— Чому саме ця аудиторія? — прошепотіла Іда, коли двері самі зачинилися за їхніми

спинами.

— Бо тут тонша межа, — відповіла Врен. — Тут… тріщина.

Не встигла вона сказати більше, як лампи над головою різко спалахнули й згасли.

Коридор за дверима зник у чорній пелені, а в аудиторії №12 загорілися червоні лінії по

підлозі — ніби стародавні руни проступили з бетонного шару.

Дівчата збилися разом.

— Це не ми зробили, правда? — тихо шепнула Марта.

Врен відкрила рот, щоб відповісти, але світ навколо ніби розірвався.

Стеля здригнулася.

Стіни пішли хвилями.

А з центру аудиторії піднялася тінь — велика, щільна, холодна, як камінь.

Наергос.

Не повністю. Лише його відбиток. Але цього було більше ніж достатньо, щоб замкнути

їх у пастці.

— Спадкоємиці… — пролунало глухо, тремтінням у кістках, а не в повітрі.

— Стійте за мною, — сказала Врен і ступила вперед.

Наергос розширився, торкнувшись стін, і вся аудиторія №12 знизилася в темряву. Сотні

чорних ниток потягнулися до дівчат, мов живі.

— Розійтись! — крикнула Віола і різким рухом створила півкруг вогняних іскор, хоч

раніше майже не могла контролювати свою силу.

Іскри вдарили по чорним ниткам, змушуючи їх відступити.— Даяно! Стихії! — крикнула Врен.

Даяна підняла руки — в аудиторії здійнявся шквал повітря, що збив частину тіней.

Наергос загув.

— Даремно. Ви ще не готові.

І раптом одна з парт злетіла в повітря й летіла прямо на Іду.

Марта встигла — одним рухом створила перед нею прозорий бар’єр. Парта з тріском

відлетіла вбік.

— Ми можемо йому протистояти! — вигукнула Марта. — Разом!

Врен відчула, як кулон б’ється в її долоні, мов серце. Вона кинулася вперед,

пробиваючись крізь густу тінь.

— Наергосе! — її голос розрізав темряву. — Ти не матимеш нашої сили!

Кулон засвітився золотом — спалах такий сильний, що на мить усі побачили, як

виглядає тінь без форми: клубок крику, ненависті й розпачу.

Наергос зойкнув.

— Ти… така ж як вона.

— Як хто? — вигукнула Врен, але відповідь потонула у реві темряви.

Подруги з’єднали свої сили:

Віола — вогонь,

Даяна — повітря,

Марта — захист,

Іда — вода, що зібралася в тонкі леза навколо.

Усе це злилося навколо сяйва Врен.

— Разом! — крикнула вона.

П’ять потоків сили вдарили в тінь одночасно.

Аудиторію №12 залило сліпучим світлом.

Тінь Наергоса розірвало навпіл — вона зойкнула й відступила, ніби хтось вирвав її

частину з корінням. Стіни здригнулися, лампи блимнули, і все навколо стало знову

реальним — гучним, холодним, матеріальним.

Вони перемогли…

Чи ні?На підлозі, де стояла тінь, залишилися чорні руни — світилися, пульсували. І серед них

— обвуглений знак.

Такий, як на кулоні Врен.

Дівчина відступила, її очі розширилися.

— Цього… не може бути.

Віола підійшла ближче.

— Що це означає?

Врен повільно підняла погляд на подруг.

Голос її був тихим, майже зламаним:

— Це означає, що Наергос знає моє справжнє ім’я.

І що він приходив… не просто так.