Розділ 5. Наергос відчув їх пробудження

Темрява завжди була його стихією. Вона пульсувала довкола, мов живий організм,

тріпотіла в кутках зали, де не горіло жодного світла. Від століть Наергос дрімав у

своєму кам’яному саркофазі, скутий закляттям Древніх — але сьогодні щось змінилося.

Спершу це був лише легкий поштовх.

Майже невловимий подих у просторі, немов хтось обережно торкнувся тендітної

павутини світу.

А потім — удар.

Світловий спалах десь далеко, у світі живих, розірвав темряву, немов блискавка серед

зимової ночі. Наергос розплющив очі, чорні й порожні, як бездонні криниці.

— Пробудилися… — його голос прозвучав тріском каменю.

Чотири потоки сили прокотилися крізь простір:

землі, повітря, вогню, розуму-блискавки.

А за ними — п’ята, ключова.

Тонка, тіньова, але неймовірно давня — сила Мії, тієї, кого він боявся найбільше.

Закляття, яке тримало його в полоні, завібрувало. На краях саркофагу побігли тріщини

— тонкі, як волосини, але невблаганні.

Наергос підвівся. Його зріст здався б людині нелюдським, а силует — надто древнім,

щоб мати чіткі обриси. Він наче складався з тіней, що тремтіли й міняли форму.

— Довго ж ви мовчали, дочко землі… подих неба… вогненна душо… провидице

блискавок… І ти, Міє… особлива. Та, яку я так і не зміг знайти раніше.

Він ступив уперед, і темрява відступила, створюючи шлях.

— Ваші сили знову дихають. Це означає лише одне — ви готуєтесь.

У повітрі спалахнув символ. П’ятикутна зірка, живий відбиток магії, якій понад тисяча

років. Він дивився на неї довго, мов на стару ворожу рану, що почала боліти.

— Не думайте, що я чекатиму.

Очі Наергоса запалали глибоким червоним.

— Якщо ви прокинулися… то й я повстану.Він розкинув руки, і темрява заломилась, прориваючи захисні шари, які його

стримували. Звідкись здалеку почувся хруст каміння — саркофаг, що тріснув остаточно.

— Ваш час завершується, маленькі відьми. А мій — починається знову.

Він підняв голову до невидимого неба, де в реальному світі зірки відчули його

пробудження, і тихо прошепотів:

— Я йду за вами.

Холодний вітер пройшовся підземеллям, де ніколи не буває вітерців.

Наергос був вільний.

Розділ: Вибір сили або свободи

Ніч у Долині Тіней була тиха, але в цій тиші відчувалося щось незриме — напруга, що

стискала повітря, мов струна, готова от-от порватися. П’ятеро дівчат стояли півколом

біля стародавнього кам’яного вівтаря, який світлів теплим золотавим сяйвом. Це місце

завжди було точкою перетину: минулого й майбутнього, слабкості та сили, свободи й

обітниць.

Саме тут, казала Олена Верес, кожна відьма роду колись робила вибір, що визначав її

долю.

Вибір, який сьогодні мали зробити вони.

1. Камінь, що чує серце

Кожна з них тримала свій кристал — живий, дихаючий, з'єднаний із душею.

● Terra — зелено-коричневий, важкий і теплий, наче жива земля в долонях.

● Celine — прозорий, легкий, у ньому мерехтіли повітряні хвилі, як подих неба.

● Hazel — червоний, пульсуючий, як жар у кузні.

● Wren — білий із синіми іскрами, блискавковий, гострий на дотик.

● Mia — темний, майже чорний, але всередині виблискувало срібло, наче зоряні

річки.

Кристали ніби слухали їх, вбирали вагання, страх, надію.

— Що це означає — вибір сили або свободи? — тихо спитала Celine, стискаючи свій

камінь.Олена Верес стояла поруч, опираючись на різьблений посох. Її сиве волосся

колихалося в невидімому вітрі, а очі світилися сумом і мудрістю.

— Сила завжди має ціну, діти.

Вона обвела поглядом кожну з них.

— Обравши силу, ви приймете все: її тягар, її небезпеку, її незворотність. Ви

ніколи не зможете повернутися до звичайного життя.

— А свобода? — тихо промовила Terra.

— Свобода — це відмова. Ви залишите свою магію в минулому. Житимете як

люди. Але…

Вона затримала погляд на Mії.

— …без вас світ може не вистояти. Бо Наергос уже пробудився.

Слова зависли важким туманом.

2. Власні страхи

Щось шелеснуло в кронах дерев. Terra відчула, як земля під її ногами тремтить — не

від страху, а від відповідальності.

Hazel дивилася на свій червоний камінь, і на її обличчі відбивався внутрішній вогонь:

— Якщо я відмовлюся… моя сила може зникнути назавжди?

— Так, Хейзіл. Магія не любить тих, хто тікає.

Wren зціпила зуби. Її розум завжди був гострим, але думка про вибір, який визначить

усе… навіть для неї була надто важкою.

Celine закусила губу, її кристал тремтів, як крило пташки.

— А якщо ми не впораємось?

— Тоді світ впаде. Але і ви впадете разом із ним.

Mia зітхнула. Її чорний кристал пульсував загрозливо — ніби сама тінь тримала її за

серце.

— То свобода… насправді не свобода?

Її голос був м’яким, але сповненим болю.

Олена гірко посміхнулась:

— Свобода — це втеча. Але втеча ніколи не рятує.

3. ВибірДівчата мовчали довго. Лише ліс дихав разом із ними.

Першою ступила вперед Terra.

Вона поклала свій кристал на вівтар, і той засвітився густим зеленим світлом.

— Я обираю силу. Земля мене кличе.

За нею — Hazel, очі якої палали полум’ям.

— Сила. Якщо Наергос хоче війни — він її отримає.

Celine підняла голову до неба, і вітер ковзнув по її щоках.

— Я обираю силу, бо небо завжди було моїм домом.

Wren видихнула, і блискавка пробігла її пальцями.

— Сила. Але я використаю свій розум, щоб не дати їй знищити мене.

Остання — Mia.

Всі дивилися на неї, бо її вибір був ключем.

Темний кристал у її руці світився сріблом. Повільно, невпевнено Мія вийшла вперед.

— Я не хочу цієї сили…