Розділ 4. Зустріч із магічними істотами

Очі у темряві наближалися. Спершу дві пари. Потім чотири. Потім шість. Ліс Стародавнього Світу дихав разом із цими істотами — повільно, глибоко, хижо. Hazel інстинктивно піднесла руку, і невеличкий вогняний спалах освітив простір перед ними. Дівчата побачили довгі силуети — худорляві, спритні, з шерстю, що здавалася тінню, а не частиною тіла.

— Вони… вовки? — прошепотіла Iris.

— Ні, — відповіла Олена. — Вовки не походять на тіні. І тіні не мають очей, що

світяться так.

Wren зробила крок уперед, тримаючи амулет ближче до долоні. Її голос звучав

спокійніше, ніж вона себе відчувала:

— Це не напад. Вони нас… вивчають.

Схоже, істоти почули її думки. Вони завмерли — ніби прислухаючись. Потім один із них,

трохи більший за інших, вихопився вперед. Він ступав тихо, але кожен його рух був

напруженим, мов натягнута струна.

Celine стояла з широко розкритими очима.

Повітря навколо неї закружляло м’яким вихором — мимоволі.

— Не бійся, — прошепотіла Terra, торкаючись її плеча. — Ти контролюєш стихію, не

вона тебе.

Велика тінь-вовк підійшла настільки близько, що Hazel могла відчути холодний подих

на своїй шкірі. Він нахилив голову і… зробив те, чого ніхто не очікував.

Поклався на передні лапи, ніби вклоняючись.

Інші істоти одразу повторили його рух.

— Вони… — Iris ковтнула. — Вони нам кланяються?

— Вони впізнали вас, — тихо промовила Олена. — Це Вартові Лісу, істоти, які

служили Стихіям задовго до появи людського роду.

Великий Вартовий підвів голову. Його погляд зупинився на Wren.

У його очах промайнуло щось схоже на… повагу?

Або страх.

— Чому вони дивляться на мене? — прошепотіла вона.

— Бо блискавка завжди була ключем до рівноваги, — пояснила Олена. — І ті, хто

пам’ятають давні війни, знають: коли блискавка повертається — світ змінюється.

Wren хотіла сказати щось, але Вартовий раптом піднявся й різко повернув голову вбік

— у глиб лісу.

Дівчата почули тихий звук. Легкий, майже непомітний.

Шурхіт. Поштовх. Подих.

І за мить із темряви вирвалося інше створіння.Цього разу — не тінь.

Не ліс.

Не стихія.

Постать, схожа на людину, але шкіра її була сірого кольору, а ноги — вигнуті, наче в

хижака. Довгі, химерні пальці впивалися в землю. Очі були порожні.

І у них… блищав холодний срібний відблиск.

— Тіньохід… — видихнула Олена. — Наергос послав їх швидше, ніж я думала.

Тіньохід кинувся вперед із такою швидкістю, що Hazel ледве встигла відступити. Terra

спробувала підняти бар’єр із землі, але той був занадто тонкий — істота пробила його,

мов крихку шкаралупу.

— Iris! — крикнула Wren.

Ірис не вагалася. Її амулет засяяв, і з долоні вирвався сплеск води — різкий, холодний,

мов зимова хвиля. Він вдарив тіньохіда в груди, й той відлетів назад.

Celine підняла руки.

Повітря навколо неї закрутилося вихором і обвило створіння, змушуючи його

зупинитися на кілька секунд.

Hazel вдихнула — і дозволила вогню запалитися на її долонях.

— Відійдіть! — вигукнула вона.

Дівчата розійшлися.

Hazel кинула вперед полум’яний удар, і Тіньохід загорівся яскравим спалахом — без

крику, без звуку, просто танучи в повітрі.

Коли він зник, ліс знову став тихим.

Вартові Лісу завили — цього разу довше й глухіше.

То був звук попередження.

Олена підійшла до дівчат.

— От тепер, — сказала вона суворо, — ви насправді зрозуміли, чому я вас покликала.

Wren стояла мовчки.

Її амулет тремтів.

— Наергос знає про нас, — сказала вона. — І він уже йде.

— Він послав лише одного, щоб перевірити, чи це правда.

— А тепер… — погляд Олени став темним. — Він посилатиме армію.

Вартовий Лісу підійшов ближче до дівчат. Він торкнувся носом долоні Terra — і та

раптом відчула:Поспішайте. Світ Розколюється.

Wren стисла кулаки.

— Ми не втечемо.

— І не повинні, — відповіла бабуся. — Ви — Стихії. Ви — Рівновага.

Стародавній Світ дав вам привітання. Тепер він дає вам і ворога.