Темрява не мала запаху.
Не мала форми.
Вона просто була — древня, глуха, спрагла.
Глибоко під землею, у забутому коридорі стародавнього світу, між потрісканими
кам’яними стінами, лежало тіло, яке давно перестало битися. А мало б.
Сотні років тому Наергоса закували в магічні печаті.
Не вбили — бо вбити його було неможливо.
Його приглушили, залишивши свідомість замороженою у темряві.
Але сьогодні щось змінилося.
По тріщинах у стелі ковзнули нитки світла — тонкі, мов павутиння, але живі. Вони
падали на камінь, огортали тінь і проникали всередину, ніби хтось відчинив двері з
іншого боку світу.
Першим повернувся звук.
Глухий, хрипкий вдих — наче камінь ожив.
Потім — рух.
Пальці, чорні від магічного попелу, судомно стиснулися.
Наергос відкрив очі.
Вони світилися темним сріблом — кольором розбитих кристалів.
— …П’ять… — прошепотів він. Голос був низьким, зламаним, але сила в ньому
прокладала тріщини по стінах. — П’ять стихій… знову…Світло згасло.
Темрява стала густішою. Він підвівся, і кайдани, які повинні були тримати його навічно,
розсипалися пилом.
— Кристал розділився, — прошепотів він. — Значить, вони народили нове покоління.
Він торкнувся грудей — там, де колись носив свій амулет, символ влади над Тінями. Він
був знищений, але не забутий.
— Стихії пробудилися без мене… — його губи зігнулися в хижій посмішці. — Що ж, гра
починається.
У повітрі, мов відповідаючи, заворушилися тіні. Вони збігалися до нього, утворюючи
навколо вихор темряви — слухняний, мов зграя хижаків.
Наергос підняв руку. Тіні зупинилися.
— Знайдіть їх, — прошепотів він. — Усіх п’ятьох.
Стеля здригнулася. Темний пил осипався.
Перший портал відкрився над його головою — чорний круг, що випромінював холод і
ненависть.
— Двері між світами слабшають. Ідеальний час.
Він увійшов у портал, і перед тим, як його силует зник у вирі Тіней, пролунав тихий,
майже лагідний шепіт:
— Світе людей… я повернувся.