Розділ 2. Наергос пробуджується

Темрява не мала запаху.

Не мала форми.

Вона просто була — древня, глуха, спрагла.

Глибоко під землею, у забутому коридорі стародавнього світу, між потрісканими

кам’яними стінами, лежало тіло, яке давно перестало битися. А мало б.

Сотні років тому Наергоса закували в магічні печаті.

Не вбили — бо вбити його було неможливо.

Його приглушили, залишивши свідомість замороженою у темряві.

Але сьогодні щось змінилося.

По тріщинах у стелі ковзнули нитки світла — тонкі, мов павутиння, але живі. Вони

падали на камінь, огортали тінь і проникали всередину, ніби хтось відчинив двері з

іншого боку світу.

Першим повернувся звук.

Глухий, хрипкий вдих — наче камінь ожив.

Потім — рух.

Пальці, чорні від магічного попелу, судомно стиснулися.

Наергос відкрив очі.

Вони світилися темним сріблом — кольором розбитих кристалів.

— …П’ять… — прошепотів він. Голос був низьким, зламаним, але сила в ньому

прокладала тріщини по стінах. — П’ять стихій… знову…Світло згасло.

Темрява стала густішою. Він підвівся, і кайдани, які повинні були тримати його навічно,

розсипалися пилом.

— Кристал розділився, — прошепотів він. — Значить, вони народили нове покоління.

Він торкнувся грудей — там, де колись носив свій амулет, символ влади над Тінями. Він

був знищений, але не забутий.

— Стихії пробудилися без мене… — його губи зігнулися в хижій посмішці. — Що ж, гра

починається.

У повітрі, мов відповідаючи, заворушилися тіні. Вони збігалися до нього, утворюючи

навколо вихор темряви — слухняний, мов зграя хижаків.

Наергос підняв руку. Тіні зупинилися.

— Знайдіть їх, — прошепотів він. — Усіх п’ятьох.

Стеля здригнулася. Темний пил осипався.

Перший портал відкрився над його головою — чорний круг, що випромінював холод і

ненависть.

— Двері між світами слабшають. Ідеальний час.

Він увійшов у портал, і перед тим, як його силует зник у вирі Тіней, пролунав тихий,

майже лагідний шепіт:

— Світе людей… я повернувся.