Розділ 6. Перше полювання монстрів

Сутінки опускалися на село тихіше, ніж зазвичай. Здавалося, навіть вітер боявся порушити тишу, що застигла між деревами. Бабусина хата стояла в сяйві ліхтаря, але всередині було темно — Олена наказала всім зібратися надворі, під старим горіхом. Iris прийшла першою. Її кроки були легкі, але руки тремтіли. Вода ще не вгамувалась у ній — хвилювалася разом із нею. За нею з’явилась Terra — спокійна, приземлена, як сама земля. Її присутність завжди заспокоювала, але сьогодні в її очах була тривога. Celine спустилася зі стежки легко, наче несена вітром. Її волосся піднімалось від найменшого подиху повітря — стихія танцювала навколо неї невидимими колами. Hazel прийшла мов жива іскра — на щоках рум’янець, у погляді жар. Вогонь у ній світився навіть у темряві.Останньою вийшла Wren. Тиха. Зосереджена. З блиском, який не міг бути просто відблиском вечірнього світла — блиском думки, що народжує силу. Усі п’ятеро стояли разом. Їхні амулети світилися. Ледь-ледь — але синхронно. Олена вийшла з тіні, дивлячись на них так, ніби чекала цього моменту довгі роки.

— Сьогодні ви зробите перший крок, — промовила вона. — Але пам’ятайте: стихії не приходять без причини. Коли сила прокидається — прокидається і те, проти чого ця сила створена. Iris ковтнула. Hazel нервово стиснула пальці. Celine відчула, як вітер торкається її плечей. Terra стала твердо, мов коріння. Wren ледь нахмурилася — вона щось уже передчувала. І раптом у лісі щось тріснуло.

Не гілка.

Не дерево.

Щось важке. Чужорідне.

Олена підняла руку.

— Тримайтесь разом.

Темрява за воринням ворухнулась. З тіней, немов виповзаючи з-поміж стовбурів, з’явився силует. Високий, неприродно худий. Зігнутий, із довгими руками, що торкалися землі. Очі світилися тьмяним сірим світлом — ніби в них відбивався попіл світу.

Монстр.

Перший.

Iris відчула, як вода всередині неї підступає до горла.

— Що… це? — прошепотіла вона.

Олена не відводила погляду.

— Тінь Стародавнього Світу. Те, що прослизнуло крізь тріщину порталу.

Монстр зробив крок. Його тіло тріщало, ніби складене з уламків висохлих гілок. Повітря навколо стало важчим.Hazel зробила півкроку вперед, і в повітрі блиснула жаринка.

— Я можу—

— Ні, — зупинила Wren. — Ти спалиш ліс. Стихія має обирати, не ти.

Монстр знову зрушив, і тепер він був ближче. Занадто близько.

Terra відчула, що земля під ногами тремтить.

Iris почула шум, ніби хвиля котиться берегом.

Celine відчула подих вітру — швидший, гостріший.

Hazel — жар, що хоче вирватись.

Wren — пульсацію світла в мозку.

— Розставтеся, — тихо сказала Wren. — Коло. Як на рунах бабусі.

Вони рухались миттєво, інстинктивно, наче вже робили це сотні разів. П’ять дівчат — п’ять стихій — замкнулися навколо монстра. Той завив. Глухо, низько, боляче. Сила зірвалася першою в Iris — вода піднялася з землі тонкою хвилею, як туман, і обвила ноги створіння. Terra поставила руку на землю — і грунт затужавів під монстром, не даючи зробити крок. Celine прошепотіла щось ледь чутно — і повітря закрутилося над монстром спіраллю, пригинаючи його донизу. Hazel не витримала — її долоні спалахнули жаром, але цього разу вогонь не вирвався назовні. Він зібрався в маленьку сферу, чисту й гарячу. І тоді Wren… з’єднала їх. Вона підняла руку. Її амулет спалахнув електричним світлом. Блискавка не вдарила. Вона пройшла крізь них усіх — не обпікаючи, а з’єднуючи. Змішуючи стихії в одну сферу, одну силу. Монстр закричав — довгим, рваним, нелюдським звуком. Потім розсипався на порох. Тиша повернулася так само швидко, як і зник монстр.Дівчата стояли важко дихаючи. І лише тепер, коли все скінчилося, вони збагнули: Це було перше полювання. Перше з безлічі. Олена підійшла до них. В її очах не було страху — тільки гордість і… тривога.

— Ви впоралися, — сказала вона. — Але це лише початок. Якщо одна тінь прослизнула — за нею прийдуть інші.

Hazel витерла піт з чола.

— Скільки їх буде?

Олена глянула в темний ліс.

— Стільки, скільки дозволить Наергос.

Wren відчула, як стискається її амулет. І вперше зрозуміла: ніщо вже не буде простим.