Розділ 5. Wren: блискавка та розум.

Ніч опустилась на село тихо, майже обережно. Повітря було прохолодним, свіже листя

пахло вологою, а десь у глибині саду ледь чутно потріскували старі яблуні під вагою

темряви.

Wren стояла на ґанку бабусиної хати й дивилась у небо — на хмари, що збиралися

повільно, мовчки, але наполегливо.

Ніхто з дівчат ще не повернувся з власних зустрічей зі стихіями.

Wren відчувала їх:

— м’яку вологість Iris, що нагадувала про ранкові тумани;

— глухий, спокійний відгук землі Terra;

— легку, світлу вібрацію повітря Celine;

— жарке, терпке тепло Hazel.

А ось її стихія мовчала. І ця тиша була гіршою за будь-який грім. Вона торкнулася свого амулета — тонкого сяючого уламка кристала, який тремтів під її пальцями, але не розкривався. Wren завжди була тією, хто все розумів. У школі, в університеті, у житті — вона помічала те, що інші пропускали. Її розум був гострий, рухливий, швидкий, як блискавка, що випереджає грім. Але сьогодні цей розум мовчав. Сьогодні вона нічого не розуміла. Хмара над нею повільно змикалася, накриваючи небо густою синню. І Wren відчула — не почула, не побачила, а саме відчула — як у повітрі щось змінилося. Наче сама темрява зітхнула.Пробіг холодок по шкірі.

Потім — другий.

І тільки тоді вона помітила: у тиші народився звук.

Легке потріскування, як коли синє полум’я торкається березової кори.

Wren підняла погляд.

По краю хмари пробігла тонка нитка світла — тиха, біла, майже прозора. Вона не була

блискавкою. Вона була… ознакою. Запрошенням.

Wren зробила крок уперед.

Небо не вибухнуло грозою — навпаки, світло почало змикатися над нею, опускаючись

все нижче, доки не торкнулося землі за кілька кроків.

У повітрі запахло металом.

Електрикою.

Дощем, якого ще не було.

Амулет на її шиї раптом потягнувся в бік світла. Wren схопила його, але той вирвався,

завис у повітрі й спалахнув різким білим сяйвом.

— Ні… — прошепотіла вона, але не від страху. Від того, що нарешті відчувала правду.

— Це все про мене?

Світло зібралося у вузький стовп. Не осліплюючий — холодний, чистий, майже

математично точний.

І Wren зрозуміла.

Блискавка не завжди удар.

Блискавка — це рішення.

Мить, коли все стає ясним.

Стовп світла повільно розширився і торкнувся її грудей. Не обпік. Не відкинув назад. А тихо, обережно впустив у себе, як у власний простір. Wren вдихнула — і в мить вдиху в голові щось клацнуло, зімкнулося, з’єдналося. Світ ніби промовив до неї мовою, яка не потребувала слів.

Лінії.

Візерунки.

Системи.

Потоки енергії й думок, що рухалися з точністю грози, яка знає, де вдарити. Вона побачила світло, що пронизувало хмару згори вниз, і… всередину себе. Її власний розум вибухнув ясністю.Сяйво зібралося у форму руни на її грудях — гостру, зигзагоподібну, схожу на блискавку, що розтинає ніч. Wren відчула, як всередині неї відгукується нова сила — швидка, точна, миттєва. Вона не палала, не текла, не кружляла.

Вона вибирала напрямок.

Вона приймала рішення.

Вона розуміла.

Сили блискавки й розуму зливалися в одну мить, яка тривала вічність. І тоді в голові Wren, без голосу, без звуку, пролунало:

«Ти — сполучна ланка.»

«Ти — думка між стихіями.»

«Коли темрява рушить, саме ти вкажеш шлях.»

Світло повільно згасло, танучи в повітрі. Амулет опустився на її шию — теплий, живий, пульсуючий тихим світлом. Wren стояла у темряві ще кілька секунд. Грім так і не пролунала. Їй він більше не був потрібен. Вона знала. Сила прокинулась. І тепер починається справжнє.