Розділ 4. Hazel — вогонь

День хилявся до вечора, і тіні дерев ставали довшими, глибшими. Hazel йшла знайомою стежкою, але сьогодні ліс видавався іншим — теплішим, ніби дихав на неї жаром, що йшов з-під землі. Вона зупинилася, торкнувшись долонею шорсткої кори. Дерево було теплим, майже гарячим.

— Знову… — прошепотіла вона, і в голосі не було страху, тільки насторожене здивування.

Вогонь завжди супроводжував Hazel. У дитинстві він загорявся в каміні, коли ніхто ще

не торкався сірників. На кухні полум’я підскакувало трохи вище, коли вона проходила

повз. А іноді — коли вона злилась — лампочки спалахували червоним, перш ніж

гаснути.

Але сьогодні було інакше.

Сьогодні вогонь кликав її.

Hazel відчула це, коли повітря навколо раптом потепліло, і в глибині вирубки загорілося

щось схоже на відблиск… але без джерела світла. Вона зробила крок уперед, ще один

— і світ змінився.

Посеред галявини, на сухому листі, спалахнула крихітна іскра. Вона не рухалась, не

стрибала — просто світилась. А потім… повільно злетіла, підіймаючись угору, наче

маленька зірка, що заблукала в лісі.

Hazel завмерла.

Ця іскра… наче чекала на неї.

Коли вона піднесла до неї руку, повітря навколо стало гарячішим. Але не болючим —

ніжним, як тепло від каміну після холодного дня. Іскра присіла на її долоню, легка,

майже невагома.

Але в наступну мить спалахнула сильніше — у кольорах стиглого апельсину, червоного

золота й білої жарини.

Полум’я не обпалило. Навпаки — заговорило крізь тепло.

Вона відчула, що це не просто вогонь.

Це пам’ять.

Пам’ять про силу, яку вона носила в собі все життя.

Пальці Hazel засвітилися рубіновим відблиском, іскра розтікалася візерунком по її шкірі

— тонкими нитками світла, що нагадували розпечені тріщини вулканічного каменю.

Вона торкнулася грудей — і тепло відгукнулося у відповідь, наче друге серце.

Вогонь говорив мовою, яку не можна почути — тільки відчути.

«Ти — моє продовження.»

«Ти — спалах там, де темрява шукає тріщину.»

«Ти — вогонь, який не спалює, а пробуджує.»

Hazel заплющила очі.

Усе навколо стихло. Навіть вітер. Тільки її подих і м’який шелест полум’я, що не горіло — жило.

Коли вона відкрила очі, іскра з її долоні піднялася в повітря, закрутилася спіраллю й

повернулася прямо в центр грудей — туди, де тепер світилася яскрава руна вогню.

Hazel зробила крок назад. Її руки ще тремтіли. Плечі тепло пульсували. Але це не був

страх. Це було прийняття. Вона вдихнула тепло — і з ним прийшла впевненість, м’яка й непохитна.

— Тепер я знаю, — тихо промовила Hazel. — Ти був частиною мене завжди.

У темряві спалахнув останній легкий відблиск — ніби вогонь усміхнувся у відповідь. І ліс знову став темним. А Hazel — ні.