Розділ 3. Celine: подих неба

Ніч була прозорою, мов тонкий кришталь, коли Селін піднялася на вершину пагорба.

Тут, високо над містечком, небо завжди здавалось ближчим — ніби достатньо

простягнути руку, щоб торкнутися зірки. І сьогодні воно справді тягнулось до неї,

мерехтячи холодним синім світлом.

Селін стояла нерухомо, дозволяючи вітру гратись з волоссям. Він повернувся до неї

першим. Завжди повертався. Як старий друг, як якесь невидиме створіння, що

впізнавало її ще з дитинства, коли вона вперше відчула, що повітря підкоряється її

думкам.

Але сьогодні вітер був інший — надто швидкий, надто уривчастий, наче хтось говорив

ним.

Вона зітхнула.

— Добре. Я слухаю.

Повітря раптово стихло. І одразу після тиші прийшов голос — такий легкий, немов сам

шепіт зірок.

— Celine…

Селін завмерла. Голос не був людським. Він був надто великим, надто вільним, наче

дув звідусіль і ні звідки водночас.

— Це… ти, так? — спитала вона, не наважуючись вимовити слово “небо”.

Вона знала відповідь.

Повітря навколо неї закружляло, підіймаючи суху траву з землі. Легкий вир віявся

навколо її ступнів, торкаючись до шкіри теплом, потім холодом, потім знову теплом —

як дотик істоти, що намагається згадати, якою мовою розмовляють люди.

— Ти прокинулась, — промовило воно. — Твій подих повертає мою силу.

Селін заплющила очі, відчуваючи, як щось розширюється в грудях. Немов вона була не тілом, а порожниною, наповненою вітром, що прагнув вирватися назовні.— Чому зараз? — її голос тремтів, але не від страху.

Від відповіді.

— Бо рівновага порушена, — шепотів вітер. — Бо інші стихії вже заговорили. І ти мусиш

чути мене, перш ніж запізно.

Хмари на небі почали рухатися швидше, якби хтось перерозподіляв їх руками. Селін

підняла погляд — і побачила, як утворюється спіраль, величезна й повільна. У її центрі

ворушилося світло — ніжне, сріблясте, майже прозоре.

Світло, що дихало.

— Це… моє? — прошепотіла Селін.

— Це ти, — відповів вітер. — Подих неба, забутий у тобі стільки років.

Повітря стихло. А потім різко підхопило її з місця. Селін відчула, як ноги відриваються

від землі: ненадовго, на мить — але цього вистачило, щоб вона зрозуміла. Вітер носив

її не з силою, а з довірою. Як силу, що нарешті повернулася додому.

Коли її ступні знову торкнулися землі, світло в центрі небесної спіралі спалахнуло. І з

нього линули слова, мовби промовлені самими хмарами:

— Прийди до мене, Celine.

— Куди? — прошепотіла вона, хоча вже знала.

На заході, між гір, відкривалася розколина в небі — тонка, як розріз, але жива, мерехтлива. Хмари розступилися так, ніби світ розламався навпіл. Вітер лагідно штовхнув її вперед.

— Ти маєш пройти крізь подих неба. Бо там захована правда про твій зв’язок із нами. І

тільки ти її відкриєш.

Селін вдихнула глибше — так, як ніколи досі — і відчула, що повітря заходить у її легені не киснем, а силою. Древньою. Легкою. Небесною. І вона рушила вперед, у бік світла, що дихало небом.