Розділ 2. Terra: земля пам’ятає

Вітер лагідно ворушив сухе листя під ногами Терри, коли вона ступила в глиб лісу, куди не заходила багато років. Тут кожен корінь, кожен камінь здавався впізнаваним, ніби її дитинство лишило на землі власні шрами. Але сьогодні місце дихало інакше — важче, глухіше, сповнене тихого очікування.Терра торкнулася стовбура старого дуба. Шорстка кора під її пальцями здригнулася,

ледь чутно, немов пробуджуючись від сну.

— Ти пам’ятаєш мене… — прошепотіла вона.

І дуб відповів.

Не словами — тремтінням землі, що пройшло крізь її ступні й піднялося в груди, немов

чийсь далекий подих.

Терра заплющила очі. Їй знову було десять, і вона стояла біля цього дерева й клялася,

що ніколи не зрадить землю, яка стала їй притулком. Тоді вона ще не знала, що земля

не просто притулок — вона її стихія, її кров, її тінь.

Сьогодні це повернулося.

Під ногами щось зашепотіло. Спершу тихо, немов сухе коріння ковзало під ґрунтом. А

потім — глибше, голосніше, мов саме серце землі билося просто під її стопами.

— Terra…

Вона здригнулася. Голос був низьким, древнім, і походив не ззовні, а з-під ґрунту.

— Хто ти? — запитала вона.

Ліс захитав кронами, а десь неподалік розкрився вузький розлом у землі, оголивши

темну глибину. Повітря наповнилося запахом вологи та каменю.

— Ти знаєш мене, — відповіла земля. — Бо я знаю тебе. Ти та, хто чує забуте.

Терра зробила крок уперед. Її влада розливалася теплом по руках — земля ніби тягнулася до неї. Вона простягнула долоню, і ґрунт піднявся назустріч, огортаючи її пальці м’якою, живою силою.

— Чому ти покликала мене зараз? — її голос злегка тремтів.

— Бо пробудились інші. Бо рівновага тріснула. Бо твій шлях почався.

Стихія говорила не про подруг — Terra відчула це всім тілом. Земля пам’ятала щось глибше, старіше за них, пов’язане з першим вогнем, з першою водою, з першим подихом повітря. Щось, що почало ворушитися. Вона присіла біля розлому. І побачила — не просто темряву. Там мерехтіло світіння, зелене, пульсуюче, як роса на траві, тільки тисячі разів сильніше. Воно дихало. Жило. Чекало. Терра торкнулася краю, й земля у відповідь лягла рівною стежкою, відкриваючи прихований хід у глибини.— Ти хочеш, щоб я пішла? — прошепотіла вона.

— Ти мусиш, — відповіла стихія. — Бо правда про тебе захована в корінні світу. І тільки земля її пам’ятає.

Терра підвелася, вдихнула повітря, насичене стародавнім спокоєм, і ступила в темряву, що світилася зеленим серцем. Вона не боялася. Бо земля була її кров’ю. Її дорогою. І сьогодні — її голосом.