Розділ 1. Iris: голос води

Iris сиділа на березі невеликого озера позаду хатини Олени. Ранковий туман зависав

над водою легкими простирадлами, а світло світанку розбивалося на дрібні відблиски

на поверхні. Була тиша. Така, яку можна знайти лише біля води.

Її амулет світився м’яким, ледве помітним блакитним сяйвом — ніби лунав тихий подих

глибини.

«Вода має голос», — сказала вночі Олена.

«Щоб почути його, треба замовкнути всередині себе».

Але Iris не вміла мовчати всередині.

У неї завжди вирувало стільки почуттів, емоцій, потаємних турбот, що іноді це ставало

важчим за шторм.

Вона зняла черевики і ступила у воду.

Холод обійняв її щиколотки, але не кусав — радше вітав.

— Якщо ти можеш говорити, — прошепотіла Iris, — то скажи хоч щось.

На хвилину нічого не відбулося.

А потім…

Вода під її пальцями раптом стала теплою.

Не гарячою.

Не холодною.

Просто — підлаштованою під неї.

Iris здригнулася.

Амулет засвітився сильніше.

Маленькі кола на поверхні озера почали утворюватися самі собою — рівні, спокійні,

ніби дихання.

— Це… ти? — запитала Iris, опустившись на коліна. — Ти мене чуєш?

І вода відповіла.

Вона піднялася в тонкий стовпчик — не до небес, не високо, всього на кілька сантиметрів — але достатньо, щоб довести: стихія не просто жива. Вона слухає її.

Iris простягнула руку… і вода торкнулася її долоні.Тепла. М’яка. Наче людська.

У голові спалахнули чужі, але водночас власні думки:

— Ти завжди боялася глибини. Але глибина — це не темрява. Це правда, яку ти

ховала від самої себе…

Iris затремтіла.

— Я не… я не хочу бачити це.

— Доведеться. Бо вода пам’ятає все… навіть те, що ти хочеш забути.

Вона відсмикнула руку.

Поверхня озера стала спокійною — аж занадто. Наче вода образилася.

— Вибач, — тихо сказала Iris. — Я просто… я ще не готова до цього.

Амулет тьмяно засвітився, приймаючи її страх.

Але в тумані, на іншому боці озера, щось шелеснуло.

Наче хтось ступив по воді.

Чужий силует — високий, спотворений, темний — мигнув між хвилями.

Стихія одразу напружилася.

— Тікаємо… — прошепотала вода в її голові. — Він прийшов по тебе.

— Хто? — Iris не встигла закінчити.

На поверхні води з’явилися чорні прожилки — озеро показувало страх. Не свій. Її. І тоді Iris вперше використала силу. Вона підняла руки — і вода, слухняна, піднялася разом із ними, згорнувшись у захисну стіну. Силует зник у тумані. Але Iris знала: це був перший знак Темряви, що стежить за нею. Вона зробила перший крок у своїй стихії. І тепер глибина чекала від неї більшого.