Розділ 4. Ніч правди.

Дорога до села бабусі Олени завжди здавалася довшою, ніж була насправді.

Цього разу — вона була відчутно іншою.

Наче темрява за межами автомобільних фар жила своїм життям, спостерігала, чекала.

— Можеш їхати швидше? — Hazel нетерпляче стукала пальцями по панелі.

— Я і так їду швидше, ніж дозволено, — відповіла Wren, не зводячи очей з траси.

— Це точно погана ідея… — прошепотіла Iris, але ніхто не почув.

Celine ж дивилася у вікно, на чорне нічне небо, яке здавалося надто низьким.

— Вітер дивний, — сказала вона. — Наче шепоче.

— Дівчата… — тихо озвалася Terra. — Ви відчуваєте це теж, так?

І всі відчували.

Глухе, важке передчуття, від якого мороз ішов шкірою.

Наче світ завмер у очікуванні.

Село зустріло їх повною тишею.

Не було ні світла у вікнах, ні гавкоту собак, ні шелесту дерев.

Лише темрява й будинок Олени Верес — старий, з різьбленим ґанком, у вікнах якого

блимало тремтливе, тепле світло.

— Ну що… зайдемо? — Hazel спробувала всміхнутися, але усмішка вийшла нервовою.

Wren першою відчинила хвіртку. Дівчата пішли за нею.

Коли вони підійшли до дверей, ті самі собою прочинилися.

Усередині пахло травами, димом і чимось давнім — таким давнім, що у грудях ставало

важко.

— Заходьте, дівчата, — пролунало зі столової.

Голос бабусі Олени був глибший, ніж вони пам’ятали.

Наче в ньому звучали одразу два голоси — її власний і ще хтось, дуже старий.

Олена сиділа за дерев’яним столом. Перед нею горіла свіча, полум’я якої не тремтіло

— стояло рівно, неприродно рівно.

Вона підвела на них погляд.

Очі її світилися.

Не яскраво — але світло в них було, немов відсвіт зорі, що згасає.

— Пробачте, що кличу в таку годину, — сказала вона. — Але часу в нас більше немає.

— Бабусю… — Wren сіла поруч. — Що сталося?Олена провела рукою над столом — і повітря над деревом спалахнуло слабким

сяйвом. Наче іскри старої магії ожили.

— Бачите цей світ? — її голос стишився. — Наш світ. Людський. Ми віримо, що він

єдиний. Що він — центр. Але це лише ілюзія.

Сяйво над столом поділилося на два шари.

Верхній — знайомий: будинки, міста, ліси.

Нижній — темний, переливчастий, із тінями істот, чиї обриси не схожі на людські.

Iris нервово ковтнула.

Celine перестала дихати.

Hazel завмерла, її очі наче поглинали вогонь свічки.

— Стародавній Світ, — сказала Олена. — Наш сусід, наш двійник… і наша загроза.

Багато століть тому між ним і нами був баланс. Його підтримував Рід Хранителів.

Вона подивилася на них.

— І ви — його продовження.

— Ми? — Terra вражено відсахнулась. — Але… ми звичайні дівчата!

— Ви ніколи не були звичайними, — Олена підняла руку. — Та настав час, коли ваша

сила більше не може спати.

Вона відкинула полотно з невеликої скриньки.

Усередині — кристал.

Прозорий, але всередині нього текло світло, наче рідке золото.

— Це Серце П’яти Стихій. Останній кристал нашого Роду.

Дівчата всі одночасно відчули, як у грудях щось стислося — ніби кристал дивився на

них.

— Його призначення — обирати Хранителів, — промовила Олена. — І сьогодні вночі

він зробить свій вибір.

— Навіщо?.. — прошепотіла Iris.

Олена подивилась на темне полотно вікна.

— Бо Темрява прокинулася. Бо Наергос повернувся.

Ім’я прозвучало так, що повітря в кімнаті наче захололо.

Wren здригнулася.

— Бабусю… хто він?

— Той, хто колись був одним із нас. А тепер прагне зламати межу між світами й

забрати вашу силу. Ваші життя. Все.Вона торкнулася кришталя.

— А тепер — час стояти проти нього.

Полум’я свічки різко злетіло вгору, спалахнуло, і в ту ж мить кристал піднявся в повітря.

Дівчата закричали — одні від страху, інші від шоку, інші від захвату.

Кристал обертався, сяяв, посилав хвилі магії.

І раптом — розколовся.

На п’ять уламків.

П’ять сяючих рун.

П’ять потоків світла, що стрілою летіли до кожної з них.

Крик змішався з блиском.

Світло обпекло шкіру — і водночас ніжно, майже знайомо, торкнулося душі.

Коли сяйво погасло, дівчата стояли, тремтячи, але живі.

На грудях кожної — сяяв амулет.

Вода.

Земля.

Повітря.

Вогонь.

Блискавка.

Wren дивилася на свій амулет зі страхом і захопленням.

— Що ми… що ми тепер?..

Олена зробила крок уперед, її очі світилися м’яко і сумно.

— Тепер ви — Вартові.

Ті, що стоятимуть між темрявою і світлом.

Ті, кого кристал обрав.

Він більше не помилиться.

Бо час пробудження настав.